Навіть не зазирнувши всередину, Гончаренко жбурнув папку на капот патрульного автомобіля, наче йому передали непотрібний клаптик паперу. Ілля впритул присунувся до водійських дверцят і сперся ліктем на їхній верхній край. Тепер його обличчя було лише за кілька сантиметрів від Марини. Він зухвало посміхався, навмисно порушуючи дистанцію й насолоджуючись своєю перевагою.
— Думала, якимись посвідченнями нас налякаєш? Таких радників і помічників нині на кожному кроці, — сказав він, постукуючи кісточками пальців по склу. — Краще поясни, чому очі дивні й руки з керма прибрати боїшся. Що в сумці ховаєш? Передавай її сюди, перевіримо.
Марина не ворухнулася. Уся її увага й далі була прикута до Гончаренка, який нарешті розгорнув шкіряну папку й освітив документи ліхтарем. Навколо не з’явилося жодної машини. Туман густішав, затягував узбіччя й наче відгороджував усе, що відбувалося, від решти світу.
Обличчя старшого лейтенанта на коротку мить завмерло. Але замість того, щоб перевірити побачене й змінити тон, він навмисне голосно розсміявся.
— Ілле, йди сюди, помилуйся! У нас, виявляється, цілий полковник на старій розвалюсі їздить. Посвідчення гарне, майже не відрізнити. Де замовляла, красуне? В інтернеті?
Ткаченко нахилився над документами. У його погляді промайнув сумнів, однак звична самовпевненість одразу його витіснила. У своєму підрозділі вони знали в обличчя всіх впливових керівників, а цю жінку раніше не зустрічали. Тут патрульні давно почувалися безроздільними господарями дороги й майже не припускали думки, що хтось вимагатиме від них відповіді. Справжній полковник, на їхнє переконання, не міг опинитися вдосвіта на порожній трасі у звичайному одязі та за кермом непримітної бюджетної машини.
— Поверніть документи й перепросіть. — Голос Марини став іще тихішим, але набув металевої твердості. — Якщо ви не зупинитеся, наслідки для вашої служби будуть незворотними. Тепер уже йдеться не про недбалість. Ви перевищуєте повноваження й чините службове правопорушення.
Гончаренко миттю зірвався. Він знову вдарив кулаком по даху.
— Ти ще мені погрожуватимеш? Я таких розумниць щодня оформлюю! За підроблене посвідчення доведеться серйозно відповідати. Зараз доправимо тебе до відділку й швидко з’ясуємо, хто ти така. Машину розберемо до останнього гвинтика, а якщо знадобиться, знайдемо і заборонене, і зброю. Ти взагалі розумієш, із ким зв’язалася? Мій тесть працює в наглядовому відомстві. Тут рішення ухвалюю я!
Він схопив рацію й повідомив черговому, що патруль затримав жінку з імовірно підробленими документами, яка чинить опір. Гончаренко запросив підкріплення та евакуатор. Марина остаточно зрозуміла: нормальна розмова неможлива. Ці люди настільки звикли до безкарності, що вже не розрізняли службу й злочин, скоєний під прикриттям форми.
Вона дістала з кишені другий телефон — старий кнопковий апарат без жодних прикрас.
— Кому скаржитимешся, адвокатові чи мамі? — глузливо запитав Ткаченко. — Телефонуй. Нехай заздалегідь дізнаються, де тебе шукати.
Марина набрала номер із пам’яті. Відповіли після першого сигналу.
— Ковальчук. Перебуваю на ділянці заміської траси, патруль 0714. Загроза нападу на співробітника, перевищення повноважень, спроба сфальсифікувати матеріали. Направте групу внутрішньої безпеки та начальника чергової частини. Чекаю особисто.
Завершивши виклик, вона поклала телефон на коліно. Кілька секунд інспектори мовчки дивилися один на одного. Сміх Гончаренка вже звучав натягнуто, хоча він щосили намагався зберегти колишню розв’язність.
— Ковальчук? Яка ще Ковальчук? Вирішила виставу розіграти? Я начальника чергової частини вчора на риболовлі бачив, він зі мною за руку вітався. Виставу закінчено. Виходь із машини.
Він дістав із кобури газовий балончик, показуючи, що готовий застосувати силу. Марина дивилася на нього майже зі співчуттям. Гончаренко ще не розумів, як близько підійшов до краю. Вона знала, що приблизно за двадцять хвилин звичний для нього світ розсиплеться, але до того часу треба було витримати небезпечний і безглуздий натиск. Попри всю абсурдність того, що відбувалося, загроза залишалася реальною: двоє озброєних людей були впевнені, що безлюдна дорога дозволяє їм не зважати ні на правила, ні на свідків.
Старший лейтенант підняв лікоть, збираючись розбити бічне скло й витягти її із салону. Тоді здалеку долинув звук сирен. Їхнє виття швидко гучнішало, розтинаючи густий ранковий туман. Це був не один екіпаж: до них на шаленій швидкості мчали одразу кілька машин.
Ілля різко обернувся, і самовдоволення зникло з його обличчя.
— Максиме, це ти викликав стільки людей?
— Я щойно передав виклик. Вони не могли прибути сюди так швидко. Може, їдуть на іншу подію?
Гончаренко опустив руку. Його впевненість танула з кожною секундою, бо машини, що наближалися, прямували просто до них…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
