Каденко зрозумів, що черга дійшла до нього. Забагато навколо зникло за два тижні. Бугаєнко, Вовк, Кравець, Савицький, Коваленко — хто втік, хто звільнився, хто дав папір. Його маленька армія рідшала, а ті, що залишилися, дивилися на нього вже не як на господаря, а як на людину, по яку скоро прийдуть.
Він зателефонував Кравченкові.
— Мені потрібна охорона.
— У тебе люди є.
— Вони розбігаються. Це Остап Сивий. Ти що, не чуєш, що місто говорить?
У слухавці повисла пауза.
— Навіщо йому наше місто?
— Бо Марія Антонівна — його мати.
Кравченко довго мовчав.
— Звідки ти знаєш?
— Вовк перед втечею залишив мені записку. Написав, що син Марії Антонівни — Остап Сивий. Я думав, упораюся. Не впорався.
— Сиди вдома. Я поговорю з Гнатюком. Дамо тобі людей.
— Сьогодні?
— Сьогодні.
Каденко поклав слухавку й дістав із сейфа старий пістолет. Охорона охороною, але страх любив власну зброю.
Увечері в Кравченка в кабінеті сидів Сергій Гнатюк. На столі стояла пляшка, два склянки й попільничка, що швидко наповнювалася недопалками.
— Розкажи все, що знаєш про цього Остапа, — зажадав Кравченко.
Гнатюк говорив сухо:
— Злодій у законі. Корона ще в колишні часи. Кілька строків. Останні роки живе у великому місті, тримає легальні справи, зайвого шуму не любить. Вага серйозна.
— Чому ніхто не сказав, що в старої такий син?
— Не називай її так, — машинально сказав Гнатюк і сам здивувався. Потім продовжив: — Вона жила тихо. Нікому не розповідала. Син приїжджав рідко. Сусіди мало знали.
— Чого він хоче?
— Помсти. Але не простої. Поки що нікого не вбив. Він руйнує опори. Спочатку низи, потім документи, потім свідчення. Це гірше за кулю.
Кравченко налив собі й випив.
— Що пропонуєш?
— Два варіанти. Спробувати домовитися. Гроші, вибачення, лікування матері. Може, зупиниться.
— А другий?
— Прибрати його.
Кравченко подивився на начальника поліції.
— Злодія в законі? Ти розумієш, чим це пахне?
— Війною. Але якщо він нас доб’є, війна вже не знадобиться. Ми й так будемо мертві.
Кравченко замислився. Він уперше за довгий час відчув, що крісло під ним не тримає, а тягне вниз.
— Спочатку зустріч. Знайди вихід. Скажи, я хочу говорити.
— А якщо відмовиться?
— Тоді другий варіант.
Остап знав про цю розмову того ж вечора. У нього були очі всюди: водії, прибиральниці, охоронці, дрібні службовці, люди, яких великі начальники не помічають. Професор поклав перед ним записку з коротким переказом.
— Кравченко хоче зустрітися. Через Гнатюка шукає канал.
— Нехай шукає.
— Ти погодишся?
— Не зараз. Нехай відчує, як це — чекати.
— Каденко вдома. Троє поліцейських біля воріт. Думає, що під захистом.
— Ми брати його не будемо.
Професор підвів очі.
— А як?
— Він сам приїде. Треба тільки показати, що паркан і охорона нічого не значать.
Уночі біля будинку Каденка загорівся сміттєвий бак біля паркану. Охорона вибігла гасити, метушилася, лаялася, тягала воду. Коли все закінчилося, на ґанку знайшли записку: «Охорона не допоможе. Завтра твій день. Хочеш жити — приїжджай сам. Адреса на звороті».
Каденко прочитав її кілька разів. Руки тремтіли так, що папір шарудів. Він міг зателефонувати Кравченкові, вимагати ще людей, сховатися у відділенні поліції, але вже зрозумів головне: якщо вони змогли підійти до дверей, значить, зможуть увійти. Якщо змогли залишити папір, зможуть залишити що завгодно.
Уранці він приїхав сам. Пістолет лежав у кишені. У старому будинку Остап чекав його у вітальні.
— Сідай.
— Я постою.
— Як хочеш.
Каденко дивився на сивого чоловіка перед собою. Не чудовисько з чуток. Утомлений чоловік із важким поглядом. Від цього було тільки страшніше.
— Скільки? — спитав Каденко.
— Що скільки?
— Грошима. Назви суму. Я заплачу.
Остап навіть не всміхнувся.
— Ти вирішив, що це торг?
— Усе можна вирішити.
— Не все. Ти зачепив мою матір. Не своїми руками, то своїм наказом. За це платять не грошима.
— Чим?
— Усім. Людьми, справою, свободою. І пам’яттю.
Каденко зблід.
— Ти хочеш мене посадити?
— Я хочу, щоб ти сам розповів, хто наказав, хто платив, хто знав. Кравченко, Гнатюк, Гордієнко. Усі.
— Кравченко мене витягне.
— Скоро він сам шукатиме, хто витягне його.
Каденко мовчав. Розумів: перед ним не погроза, а вже готовий підсумок.
— А якщо відмовлюся?
— Матеріали підуть без твоїх свідчень. Ти сядеш довше. А у виправній установі дізнаються, що ти організував напад на матір злодія. Подумай, як довго тобі там дадуть спокійно дихати.
Каденко знав цей світ достатньо добре, щоб не ставити зайвих запитань.
— Я дам свідчення, — сказав він.
— Розумний вибір.
Після Каденка в стіні вже зяяла діра, крізь яку було видно головне: Кравченко більше не господар…
