Гнатюк зрозумів, що програє, раніше за Кравченка. Начальник поліції прожив досить довге службове життя, щоб відрізняти неприємність від катастрофи. Неприємність можна зам’яти. Катастрофа приходить одразу з кількох боків, і скільки не підставляй долоні, все одно проливається.
Бугаєнко зник. Вовк утік. Кравець переписав протокол і пішов. Савицький здав грошові схеми. Коваленко виніс документи. Каденко дав свідчення. Та мережа, яку Гнатюк плів десять років, рвалася не по нитці, а цілими шматками.
Він сидів у кабінеті, курив одну сигарету за одною й дивився на майже порожню пляшку. Телефон задзвонив. Кравченко.
— Що в тебе?
— Погано. Каденко заговорив.
— Що значить заговорив?
— Повністю. На тебе, на мене, на Гордієнка. Назвав накази, гроші, людей.
— Куди пішло?
— У вищий орган. Повз наших.
— Перехопи.
— Намагаюся. Але там уже чекають. Значить, хтось підготував.
— Що пропонуєш?
Гнатюк потер обличчя долонею.
— Тікати, поки є вікно.
— Куди?
— Куди завгодно. За кордон. У далекий регіон. У тебе гроші є.
— Якщо втечу, визнаю провину.
— Якщо залишишся, тебе візьмуть у кайданках.
Кравченко важко мовчав.
— Ні. Я залишуся. У мене зв’язки. Адвокати. Гордієнко. Люди вище.
— Зв’язки люблять тих, хто стоїть. Коли людина падає, вони відходять.
— Тоді прибирай Остапа.
— Своїми силами не зможу. Мої бояться.
— Знайди тих, хто не боїться.
— Це війна.
— Значить, війна.
Гнатюк поклав слухавку й довго дивився на стіну. Потім відчинив сейф, дістав документи, готівку, паспорт. Він не збирався помирати за Кравченка. І сідати разом із ним теж не збирався.
Уночі, з сумкою в руці, Гнатюк вийшов із дому. Біля воріт стояла чорна машина. Із неї вийшли двоє.
— Сергію Миколайовичу? Остап Миронович хоче поговорити.
Гнатюк потягнувся до кобури під курткою.
— Не треба, — сказав один із чоловіків. — Нам веліли доставити тебе живим. Але наказ можна зіпсувати.
Начальник поліції подивився на свою машину. До дверцят було кілька кроків. Він зрозумів, що не встигне.
— Поїхали.
У старому будинку він сидів прямо. Не тремтів, не плакав. Він бачив багато чужого страху й навчився ховати свій.
— Знаєш, чому ти тут? — спитав Остап.
— Знаю.
— Тоді говори.
— Що саме?
— Усе, чого немає в інших. Схеми Кравченка, його зв’язки, гроші, справи, які ти закривав.
Гнатюк усміхнувся.
— А що я отримаю?
— Життя.
— Скромно.
— Більше, ніж ти заслуговуєш.
Начальник поліції витримав паузу.
— Якщо відмовлюся?
— Матеріали на тебе підуть туди, де місцеві зв’язки вже не допоможуть. Не у ваші звичні кабінети. Там уже давно чекають привід.
— Які матеріали?
— Записи розмов. Звіти. Гроші. Люди, яким ти наказував мовчати.
Гнатюк помітно зблід.
— Записи без санкції нічого не варті.
— У суді, може, й так. Але вони підкажуть, де копати. А коли почнуть копати законно, знайдуть те, що ти сам ховав.
Він мовчав. В очах уперше з’явилася не службова обачність, а втома людини, яка побачила кінець.
— Гаразд, — сказав він. — Питай.
Він говорив три години. Про відкати, підставні фірми, закриті справи, фальсифікації, погрози, людей, яких тиснули, щоб розчистити землю або прибрати скаргу. Професор писав швидко, майже не підводячи голови. Іноді уточнював дату, прізвище, суму. Гнатюк відповідав. Він уже не торгувався — рятував те, що міг.
Коли все закінчилося, Професор зняв окуляри й тихо сказав:
— Цього вистачить не тільки на них трьох. Тут половина адміністрації зачепиться.
— Копію у велике місто, — розпорядився Остап. — Моїм людям. Нехай лежить.
— Зроблю.
Гнатюка не відпустили додому. Уранці його відвезли до слідчих, не пов’язаних із місцевою системою. Там на нього вже чекали. Він зрозумів, що тікати більше нікуди, і почав давати офіційні свідчення.
Після Гнатюка система втратила ще одну опору. Залишалися двоє — Гордієнко і Кравченко. Гроші й влада. Серце і голова всієї схеми…
