Розмова з Гордієнком вийшла коротшою, ніж з іншими. Він не був людиною вулиці й не вдавав із себе героя. Він умів рахувати, відчувати збиток і вчасно змінювати бік, якщо старий переставав приносити прибуток.
— Що вам потрібно? — спитав він одразу, щойно сів навпроти Остапа.
— Правда. І гроші для тих, кого ви зламали проєктом «Меридіан».
— Скільки?
— Велика сума. Десять мільйонів. Через фонд допомоги постраждалим.
Гордієнко нервово всміхнувся.
— Десять мільйонів — це багато.
— У тебе більше. За кордоном, на офшорних рахунках, на підставних осіб. Професор знайшов достатньо.
Обличчя бізнесмена стало порожнім.
— Савицький?
— Савицький багато говорив.
Кілька секунд Гордієнко мовчав, потім спитав:
— А я що отримаю?
— Можливість піти живим, дати свідчення й не бути головним у цій історії. Гроші переказуєш сьогодні. Потім повне зізнання: як фінансував Кравченка, як купувалася земля, як тиснули на власників, як ділили відкати.
— А далі?
— Поїдеш. Куди завгодно, тільки далеко від цього містечка.
— До тюрми не хочете?
— Хочу, щоб Кравченко залишився сам. Ти для нього гаманець. Без гаманця влада стає порожньою.
Гордієнко подивився на Професора, на Юру, на Назара біля дверей. Потім знову на Остапа. У його голові явно йшов швидкий рахунок: ризик, втрати, шанс. За хвилину він кивнув.
— Я згоден.
Гроші пішли того ж дня. Зізнання записали письмово й на камеру. Гордієнко говорив докладно: про контракти, про землю, про частки Кравченка, про Коваленка, про Савицького, про Гнатюка. Потім поїхав за кордон до своїх рахунків, сподіваючись купити собі нове життя там, де його минуле звучатиме тихіше.
Остання опора впала. Залишився один…
