Кравченко сидів у кабінеті місцевої адміністрації й уперше за багато років чув не владу навколо себе, а порожнечу. Телефон дзвонив майже без упину, але він не брав. У приймальні шепотілися. У коридорах люди опускали очі. Ті, хто ще вчора прагнув потрапити до нього на підпис, тепер обходили двері стороною.
Гнатюк був під арештом і давав свідчення. Каденко теж. Савицький зник, Коваленко втік, Кравець звільнився, Гордієнко поїхав за кордон, але копії його зізнання вже опинилися в потрібних людей. Місто гуло, як потривожений вулик.
Журналісти приїхали швидко. Великі канали, видання, сайти — усі хотіли говорити про падіння місцевого господаря. Учора його боялися, сьогодні на його прізвищі робили заголовки.
Кравченко зачинявся в кабінеті, пив і думав. Здатися? Це означало визнати, що його зігнули. Тікати? Рахунки могли вже перекрити, документи перевірити. Застрелитися? Ні. Він вважав себе ким завгодно, тільки не боягузом.
Залишалося битися.
Він узяв телефон і набрав номер, який зберігав для крайніх випадків.
— Це Кравченко. Потрібні люди. Серйозні. П’ятеро. Зі зброєю.
На тому кінці спитали, проти кого.
— Остап Сивий.
Пауза була довгою.
— Ти розумієш, що це війна?
— Розумію.
— Ціна висока.
— Отримаєте.
Він поклав слухавку й витер спітнілу долоню об штани. Нехай приходять. Нехай цей Сивий зрозуміє, що влада теж уміє кусатися.
Остап дізнався про замовлення раніше, ніж люди встигли виїхати. Професор увійшов до вітальні старого будинку й сказав:
— Кравченко найняв п’ятьох. Колишні силовики, працюють за великі гроші. Приїдуть завтра.
— Нехай приїжджають.
— Не боїшся?
— Вони працюють за гроші. Такі люди вміють рахувати шанси. Коли побачать, куди потрапили, захочуть жити.
— А якщо ні?
Остап підвів очі.
— Тоді розмова буде іншою.
Найманці приїхали наступного вечора. П’ятеро міцних, мовчазних, із військовою звичкою не робити зайвих рухів. Із Кравченком вони зустрілися в його заміському будинку.
— Завдання? — спитав старший.
— Прибрати людину. Остапа Сивого. Він у місті, базується на околиці.
— Охорона?
— Троє, може четверо.
— Адреса?
Кравченко передав аркуш. Старший подивився, склав.
— Сьогодні вночі.
Уночі машина без фар зупинилася недалеко від старого будинку. П’ятеро вийшли, розосередилися. Рухалися професійно: двоє до заднього входу, двоє до переднього, старший тримає периметр. Будинок був темний. Ні голосу, ні світла, ні руху.
Перший увійшов через двері, які виявилися незамкненими. Це насторожило його на частку секунди, але частка секунди вже нічого не вирішувала. У кімнаті спалахнуло світло. Яскраве, ріжуче очі.
Він опинився перед людьми. Їх було багато — понад десяток. Спокійні обличчя, зброя в руках, жодних криків. Тиша була щільнішою за будь-яку команду.
Із напівтемряви вийшов Остап.
— Ласкаво просимо. Ти знаєш, хто я?
Найманець повільно кивнув.
— Знаю.
— Знаєш, хто тебе послав?
— Кравченко.
— Кравченко закінчився. За кілька днів він буде або в камері, або під землею. Ти хочеш закінчитися поруч із ним?
Чоловік мовчав, оцінюючи кімнату. Люди стояли грамотно. Виходи перекриті. За спиною напевно те саме. Він був професіоналом і не плутав сміливість із самогубством.
— Моєму людям запропонують те саме?
— Усім. Ідіть зараз, повертайтеся до своїх справ і забудьте це замовлення. Або залишитеся тут назавжди.
Старший подивився Остапові в очі. Потім опустив зброю.
— Ми йдемо.
— Розумно.
Вони поїхали тієї ж ночі. Гроші повернули посереднику, щоб не залишати за собою боргів. Кравченко залишився сам по-справжньому: без гаманця, без поліції, без бригади, без найманців, без тих, хто вчора називав його Владленом Борисовичем і заглядав у вічі.
Одна людина, одна пляшка, один пістолет на столі. І ніч, у якій уже чулися кроки…
