Минув місяць. Марія Антонівна прийшла до тями на третьому тижні, коли лікарі вже говорили обережніше й перестали відводити очі при зустрічі з Остапом. Він сидів поруч майже щодня, мовчки тримав її руку, слухав апарати, рахував дихання, звикав до того, що надія буває такою ж важкою, як страх.
Одного разу її повіки здригнулися. Очі розплющилися повільно, каламутно, ніби вона поверталася здалеку й ще не знала, куди потрапила. Остап нахилився.
— Мамо.
Вона довго дивилася на нього, потім губи ледь ворухнулися.
— Остапчику…
— Я тут.
— Ти приїхав?
— Приїхав. І не поїду, поки ти не встанеш.
Вона спробувала всміхнутися. Усмішка вийшла слабкою, майже непомітною, але для Остапа в ній було більше життя, ніж у всьому місті за вікнами.
— Що сталося? — спитала вона.
— Потім, мамо. Зараз тобі треба відпочивати.
— Будинок…
— Будинок стоїть. Усе буде добре.
Вона дивилася на нього з тією материнською уважністю, від якої неможливо сховати навіть те, що ховаєш від себе.
— Ти щось зробив.
Остап не відповів одразу.
— Ті, хто прийшов до тебе, відповіли.
— Як?
— За законом.
— За яким законом, Остапе?
Він мовчав. Вона зрозуміла.
— Ти нікого не вбив?
— Ні.
— Правду кажеш?
— Правду. Жодного.
Марія Антонівна заплющила очі й тихо видихнула.
— Добре. Не хочу я більше крові на твоїх руках. Досить із тебе.
— Досить, мамо.
— Пообіцяй.
— Обіцяю.
Вона заснула спокійно. Без судоми на обличчі, без тривожного дихання. Остап сидів поруч і відчував, як усередині відтаює щось, що замерзло ще в ті роки, коли мати перестала з ним говорити. Вона була жива. Вона поверталася. Усе інше вже не мало такої ціни.
Суд відбувся за пів року. Справа стала великою, гучною, незручною. Кравченко отримав п’ятнадцять років ув’язнення за організацію злочинної схеми, хабарі, вимагання й насильство. Гнатюк — дванадцять за зловживання владою, прикриття злочинів і фальсифікацію матеріалів. Каденко — десять за організацію побиттів і тиск на людей. Решта отримали менше: комусь дали три роки, комусь п’ять, а хтось відбувся м’якше, але все одно втратив колишнє життя.
Великі видання писали про падіння місцевої імперії, про місто, яке раптом очистилося, про дивну справедливість, що прийшла не з кабінетів. Остап цих матеріалів не читав. Його ім’я й так надто довго жило в чужих устах. Тепер важливішим було інше.
За три місяці після лікарні Марія Антонівна повернулася додому. Ходила важко. Перелом у її віці не зникає безслідно: кожен крок відгукувався болем, кожен ранок вимагав терпіння. Але вона ходила. Спочатку з опорою, потім сама, повільно, вперто, як жила завжди.
Будинок Остап відновив повністю. Новий паркан, вікна, двері, меблі, посуд на кухні, заново побілені стіни. Усе, що було розбите, повернулося на місце, хоча колишнім уже не стало.
— Навіщо стільки? — спитала мати, сидячи біля вікна й спостерігаючи, як робітники виносять останнє сміття.
— Це твій будинок.
— Мені багато не треба.
— А мені треба, щоб у тебе було все ціле.
Вона подивилася на нього уважно.
— Ти поїдеш?
— Поїду. Справи.
— Знову надовго?
Остап помовчав.
— Ні. Тепер приїжджатиму часто. Не таємно. Просто до тебе.
— Правда?
— Правда.
Марія Антонівна всміхнулася. Її обличчя ще зберігало сліди пережитого, але очі стали яснішими.
— Остапчику, я хочу тобі сказати.
— Що, мамо?
— Я пишаюся тобою.
Він розгубився, як хлопчисько.
— Мамо…
— Не перебивай. Я багато років боялася того, ким ти став. Соромилася, серцем сперечалася, ночами молилася, щоб ти звернув. Я й зараз багато чого не приймаю. Але ти захистив мене. І не тільки мене. Ти зупинив тих, хто вважав людей сміттям.
— Я зробив те, що мав зробити.
— От саме. Мав зробити — і зробив. А ті, хто за посадою мали захищати, мовчали. Поліція, адміністрація, суди. Усі відверталися. Ти не відвернувся.
Остап не знайшов слів. Він просто сів поруч і обійняв матір обережно, боячись завдати болю.
— Дякую тобі, сину, — сказала вона.
— Це тобі дякую, мамо.
— За що?
— За те, що дочекалася.
За тиждень Остап поїхав назад до великого міста. Справи, люди, зобов’язання — його життя нікуди не зникло. Але тепер у ньому з’явилася дорога, якою він збирався повертатися відкрито. Не на кілька годин, не вночі, не через чужі двори. Просто приїжджати до матері, сидіти на кухні, пити чай, мовчати, якщо слів не треба…
