На світанку вони знову були в рідному містечку. Остап зняв старий будинок на околиці — непримітний, з високим парканом, зарослим садом і порожніми кімнатами, де легко було говорити так, щоб слова не йшли далі стін. Місце підходило для роботи: тихе, непомітне, без зайвих сусідських очей.
До обіду приїхав Юрій Чайка. Невисокий, щільний, з м’яким обличчям і спокійними руками. Людина, яка не знала, прийняла б його за добродушного родича, що вміє лагодити крани й розмовляти з дітьми. Але в певному колі Юру цінували за інше. Він не ламав людей. Не кричав, не погрожував із першого слова. Він сідав навпроти, дивився уважно, ставив запитання за запитанням — і людина починала говорити сама, бо витримати його тишу виявлялося важче, ніж зізнатися.
— Остапе, — Юра обійняв його коротко. — Як Марія Антонівна?
— Без свідомості. Лікарі сподіваються.
— Значить, є за що триматися.
— Нам належить багато розмов.
— Для цього я й приїхав.
Увечері з’явився Професор — Олег Калиновський. Окуляри, втомлені очі, пом’ятий піджак, акуратно складені папки в руках. У минулому він багато років працював у слідстві й знав систему зсередини: де вона скрипить, де ховає бруд, хто перед ким відчиняє двері й які папери не можна залишати без підпису. Пішовши з органів, він став працювати на тих, кого раніше вивчав за справами.
— Остапе Мироновичу, — сказав він, тиснучи руку. — Зібрав усе, що встиг. Картина брудна, але зрозуміла.
Вони сіли у вітальні. На стіл лягли папки, роздруківки, фотографії, копії договорів. За вікном темнів сад. У будинку пахло пилом, старим деревом і міцним чаєм.
— Головний — Владлен Борисович Кравченко, — почав Професор. — Сорок вісім років. Керує місцевою адміністрацією понад десять років. У молодості займався ринком і силовим тиском, потім легалізувався. Будівельні фірми, зв’язки, посада. Фактично контролює містечко.
Він поклав фотографію: повний чоловік із червоним обличчям, дрібними очима, дорогим костюмом і важким годинником на зап’ясті.
— Гроші на вибори й проєкти йшли від Романа Ігоровича Гордієнка. Депутат, власник «Стройальянсу». Вони знайомі давно. Один дає капітал, другий — адміністративний дах.
— Проєкт?
— Торговий центр «Меридіан». Сорок тисяч квадратів. Місце — старий приватний сектор у центрі містечка. Двадцять три будинки, шість десятків власників. Ділянка Марії Антонівни ключова. Без неї проїзд, комунікації й схема землі не сходяться.
Остап мовчав.
— Їй пропонували гроші тричі, — продовжив Професор. — Більше за ринкову ціну. Вона відмовилася. Тоді підключили тиск. Андрій Вікторович Коваленко, заступник Кравченка із землі, вів переговори. Потім зателефонував Кирилу Каденку. Той відправив людей — Дениса Бугаєнка й Артема Вовка.
— Хто прикрив?
— Сергій Миколайович Гнатюк, начальник поліції. На Кравченкові сидить давно. Закриває справи, тисне на свідків. Слідчий Ігор Кравець оформив напад як падіння. Ось копія.
Остап узяв аркуш. Казенні рядки були рівними, чистими, безсоромними. «Потерпіла отримала травми внаслідок падіння у власному будинку». Сімдесят чотири роки, розбита кімната, кров на підлозі — і одне слово: впала.
— Ще Савицький, — сказав Професор. — Едуард Маратович Савицький, ринок. Через нього проходять гроші: відкати, готівка, фіктивні договори. Слизький, обережний, але слабкий на страх.
— Разом?
— Дев’ять основних. Кравченко, Гордієнко, Гнатюк, Коваленко, Каденко, Савицький, Бугаєнко, Вовк, Кравець. Нижче є дрібнота, але якщо прибрати ядро, решта розбіжаться.
— Компромат?
Професор постукав пальцем по папках.
— На кожного. У Кравченка відкати з муніципальних контрактів, фіктивні фірми, тиск на власників. У Гордієнка податкові схеми, підставні компанії. У Гнатюка хабарі й фальсифікації. У Каденка силові епізоди. У Савицького відмивання. Коваленко підписував папери по землі. Кравець закривав протоколи.
— Чому ще не сидять?
— Бо місцеві тримають одне одного. Наглядові кабінети не лізуть, суди зручні, а тим, хто вище, маленьке містечко довго було нецікаве.
— Стане цікавим.
Професор подивився на нього.
— Ти хочеш іти через документи?
— Через усе. Страх, зізнання, папери, гроші. Вони мають не просто злякатися. Вони мають самі почати руйнувати те, що побудували.
Остап підійшов до вікна. За склом у саду хиталися темні гілки.
— Почнемо знизу. Бугаєнко й Вовк. Ті, хто увійшов у будинок до моєї матері.
— Звичайні виконавці, — сказав Професор. — Колишні спортсмени. Сила є, голови мало. У Бугаєнка особливо.
— Значить, із нього.
— Коли?
— Завтра. Сьогодні нехай місто ще поспить.
Остап повернувся до людей: Назар, Юра, Професор. Трьох було досить, щоб почати. Якщо знадобиться більше, Гончар пришле.
— Це моя справа, — сказав він. — Моя війна. Але я вдячний, що ви поруч.
Юра тихо відповів:
— Мати — святе. Хто цього не розуміє, той сам себе з людей викреслив.
Назар, увесь цей час мовчавши біля дверей, кивнув.
— Завтра вони почнуть розуміти…
