— Я не розумію твого життя, Остапчику. Не зрозумію, мабуть, ніколи. Але ти мій син. Один у мене. Любити тебе я менше не стала.
Відтоді між ними встановився крихкий мир. Він приїжджав рідко, майже таємно. Вона не просила допомоги, не скаржилася, жила скромно, чесно, вперто. А тепер лежала в реанімації, бо Кравченкові знадобилася земля під торговий центр.
Остап їхав назад у рідне містечко й дивився на темну дорогу. У пам’яті звучав голос матері: «Не роби зла. Воно завжди повертається». Він знав: зло повертається. До нього воно поверталося тюрмою, самотністю, страхом за тих небагатьох, хто був дорогий.
Але зло, яке він збирався принести тим, хто зачепив Марію Антонівну, не викликало в ньому ні жалю, ні сумніву…
