— Професор уже копає, — сказав він. — Завтра буде більше.
Гончар поставив келих.
— Що ти хочеш зробити?
— Щоб вони втратили все. Не тільки боялися. Зрозуміли.
— Вбиватимеш?
Остап подивився на темне скло шафи.
— Смерть надто коротка. Вони мають залишитися живими й щодня пам’ятати, за що платять.
Гончар усміхнувся без веселощів.
— Ти все такий самий. Не гарячий, а страшний.
— За матір не мстять згарячу, Павле. За матір відповідають точно.
Тихий нахилився вперед.
— Ти розумієш, у що входиш? У Кравченка зв’язки вищі за містечко. Гордієнко тягне будівельні гроші. Гнатюк тримає поліцію. Якщо почнеш, назад дороги не буде.
— Коли я побачив матір на ліжку, дороги назад уже не залишилося.
Він вимовив це без натиску, але обидва зрозуміли: рішення ухвалене.
— Що від нас? — спитав Гончар.
— Інформація. Пара людей, якщо знадобиться. І щоб місцеві не заважали.
— Не полізуть, — сказав Тихий. — Я скажу. Поки ти в цьому містечку, чужі руки туди не сунуться.
— Люди будуть, — додав Гончар. — Скільки треба.
— Багато не потрібно. Назар зі мною. Ще Юра Чайка потрібен. Для розмов.
— Юра приїде вранці.
Остап підвівся.
— Дякую.
Гончар теж встав і стиснув його плечі.
— Нема за що дякувати. Вони зачепили матір злодія. Це стосується не тільки тебе.
Щоб зрозуміти, чому Остап став людиною з таким поглядом, треба було повернутися в роки, коли він іще був просто хлопчиком. Його батько, Мирон Левченко, приїхав у це містечко молодим спеціалістом: веселий, широкоплечий, з м’якою усмішкою і руками, звиклими до праці. Марія Антонівна тоді вчила дітей у школі. Сувора, зібрана, з прямою спиною і звичкою перевіряти зошити до пізньої ночі.
Вони одружилися швидко. За кілька років народився Остап. Для матері він назавжди залишився Остапчиком — навіть коли виріс, навіть коли сів уперше, навіть коли про нього почали говорити чужі люди.
Дитинство в нього було простим: двір, м’яч, школа, заводська прохідна, куди він бігав зустрічати батька. Потім Мирон помер. Остапові було чотирнадцять. Серце зупинилося просто на роботі. Мати плакала тиждень, а хлопець не плакав зовсім. Він просто за один день став старшим.
Грошей не вистачало. Марія Антонівна брала додаткові години, поверталася додому бліда від утоми. Остап спочатку носив ящики на ринку, тягав цеглу на будівництві, підробляв де доведеться. Потім почав красти. Спершу дрібниці: гаманці, сумки, продукти. Потім квартири, склади, машини. Він був обережним і мовчазним. Не хвалився, не ліз уперед, не витрачав гроші напоказ.
Матері казав, що заробив. Вона, може, вірила. А може, просто боялася спитати.
Перший строк він отримав у вісімнадцять. Для Марії Антонівни це стало ударом, від якого вона довго не могла випростатися. Вона приїжджала на побачення, плакала, просила зав’язати. Він обіцяв і не дотримав слова. У виправній установі Остап зрозумів, що потрапив у світ, де все жорстко, але ясно. Є закон, не схожий на той, що пишуть чиновники. Є слово, за яке відповідають. Є повага, яку не можна купити.
Він заслужив своє місце. Другий строк зробив його обережнішим. Третій — холоднішим. А потім на великому сході йому дали корону. Остап Сивий став злодієм у законі, хоча мати все ще бачила в ньому хлопчика з розбитими колінами.
Коли вона дізналася, ким він став, не було ні істерики, ні проклять. Лише тиша. Два роки такої тиші, що будь-який крик був би легшим. Він писав, телефонував, надсилав гроші. Вона мовчала. Потім одного разу сама набрала його номер і сказала:
— Приїжджай. Поговорити треба.
Вони сиділи на кухні до світанку. Вона говорила, він слухав…
