Бранців він повіз назад до покинутого будинку. Зворотна дорога тривала майже стільки само й остаточно його виснажила. За перегородкою перебували троє живих людей, яких належало втримувати до весни, не дозволяючи їм померти завчасно. План, що на мапі здавався холодним і простим, перетворювався на щоденний тягар, і нести його Антон мав сам.
Чотири місяці він майже щодня приїздив до заміського будинку, перевіряв бранців, приносив воду й невеликі порції їжі. Час там вимірювався не календарем, а звуком замка, що відчинявся, кроками в коридорі та рідкісним світлом із дверей. Антон не вдавався до зайвої жорстокості, але й не дозволяв забути про цілковиту залежність від чужої волі. В ув’язненні очікування було пасивним: розпорядок вирішував усе, людині лишалося витримувати чергову добу. Тут Антон сам підтримував болісну паузу й від цього втомлювався дужче.
Дні стали нерозрізненними. Уранці він одягав робоче вбрання, у майстерні розбирав двигуни й відповідав клієнтам, увечері їхав знайомою заміською дорогою. У темній кімнаті його зустрічали зв’язані люди й важка тиша. Повертаючись до Андрія, Антон ще довго відчував її поруч. Іноді заснути вдавалося лише перед світанком.
Робота лишалася єдиною зрозумілою частиною життя. Антон рухався повільно, але не припускався помилок, ніби точність ремонту втримувала розпорядок, що розпадався. Кожна деталь мала своє місце, кожна несправність — причину, яку можна було виявити. Людське життя давно перестало підкорятися такій ясності, і жоден інструмент не міг повернути його в правильне положення.
Валентина Сергіївна згасала півтора року, щоразу відмовляючись від лікування й сподіваючись на обіцяну допомогу. Антон хотів, щоб троє чоловіків зрозуміли бодай частину такого очікування: коли невідомо, чим закінчиться день, а порятунок залежить від людей, які не приходять. Він годував бранців не з милосердя. Йому було потрібно, щоб до весни вони лишилися живими й усвідомлювали власне безсилля.
Зникнення трьох заможних чоловіків швидко здійняло галас. Батько Богдана залучив поліцію, приватних детективів і знайомих, які вміли ставити запитання наполегливіше за офіційних працівників. Ім’я Антона спливло майже відразу. Досить було відкрити матеріали аварії семирічної давнини, щоб побачити: покарання відбув він, хоча за кермом був син впливового підприємця. Така увага була очікуваною, проте кожна поява незнайомої машини біля майстерні змушувала Антона внутрішньо напружуватися. Він не ховався, жив у Андрія й щодня працював.
Першим прийшов молодий працівник місцевої поліції. Він уточнив, чи знайомий Антон зі зниклими й коли бачив їх востаннє. Антон спокійно відповів, що знав усіх трьох, відбув строк замість Богдана й зустрівся з ними у власній квартирі в день звільнення. Після тієї зустрічі, додав він, бажання бачити їх знову не виникало. Працівник записав відповіді й пішов.
Потім з’явився приватний детектив, найнятий Яремчуком-старшим. Кремезний чоловік у шкіряній куртці спершу говорив підкреслено ввічливо, а тоді нагадав про можливості родини й порадив не створювати собі нових прикрощів. Антон дивився на нього нерухомо, тим поглядом, якого навчився за ґратами. Людину, яка вже втратила все дороге, важко налякати натяком на майбутні втрати.
Детектив затнувся посеред погрози, допив запропонований чай і невдовзі залишив майстерню. Більше люди родини Яремчуків туди не приходили. Антон однаково розумів, що запитання накопичуватимуться, а випадкова дрібниця може привести пошуки до заміського будинку. Він далі працював, чекав тепла й стежив, щоб напруження не виявилося ні в голосі, ні в зайвому русі…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
