Марина поїхала слідом на таксі, щоб подати заяву. Гроші залишалися в безпеці, однак зупинятися на півдорозі вона не збиралася.
У місцевому відділку поліції пахло старою фарбою, пилом і смаженою випічкою. Галина Петрівна сиділа на прикріпленому до підлоги стільці, дивилася перед собою й час від часу шумно втягувала носом повітря. Парик із неї нарешті зняли й поклали на стіл як можливий речовий доказ. Без штучного волосся перед Мариною була просто налякана літня жінка, чия злість уже не могла приховати страху.
Марина заповнювала заяву рівним, розбірливим почерком. Вона докладно описала зникнення документа й спробу заволодіти великою сумою шляхом обману. Ні квапитися, ні пом’якшувати формулювання їй не хотілося. Кожен записаний факт повертав подіям ясний порядок: прохання принести води, підміна, парик, чужий паспорт на банківській стійці. За склом черговий мовчки переглядав папери, а Галина Петрівна більше не намагалася виправдовуватися.
Несподівано двері розчахнулися, і на порозі з’явився Тарас. На ньому були спортивні штани, витягнуті на колінах, і розстебнута куртка. Розкуйовджене волосся, тривожний погляд і важке дихання виказували поспіх. Побачивши матір на стільці, а дружину із заявою в руках, він кинувся до Марини…
