Губка повільно ковзала по шкірі, колами, спустилася нижче, до ребер. Марина відтиснула її над тазом. Вода впала важким струменем, і цей звук був єдиним у кімнаті. Вона знову провела губкою по нерухомих грудях, потім нижче, до живота, і її пальці потягнулися до пряжки ременя.
Чужа рука зімкнулася на її зап’ястку. Мертва, паралізована, рука, що 3 роки не рухалася, зімкнулася, мов капкан, і стиснула так, що губка випала й ляпнулася на простирадло темною мокрою плямою.
— Мовчи, — прошелестів згори голос. — Мене труять.
Марина не закричала. Вона завмерла з витягнутою рукою, мов манекен, і дивилася не йому в обличчя, а на пальці. Великі, жовті від ліків, із квадратними нігтями. Пальці тримали міцно й рівно, без тремтіння. Так не тримає той, хто помирає. Так тримає людина, яка щодня підтягується на прихованій перекладині.
— Таз, — сказав Степан Кравченко самими губами. — Упустиш таз — прийде Віктор. Постав таз на табурет повільно.
Вона поставила. Емальований таз хитнувся. Вода в ньому ще довго ходила колами, і Марина дивилася на ті кола, аж поки вони не вляглися. Потім підвела очі.
Кравченко лежав так само, як хвилину тому. Голова на трьох подушках, ковдра до пояса, обличчя сіре й запале. Тільки очі тепер були інші, живі, швидкі. Вони ковзнули по дверях, по вікну, по щілині під дверима й повернулися до неї.
— Сядь ближче, говори тихо й роби вигляд, що розтираєш мені плече.
Марина сіла на край ліжка, взяла рушник, махровий, прохололий, важкий від вологи, і стала водити ним по плечу. Тканина чіплялася за сиві волоски на шкірі.
— Ви можете рухатися, — сказала вона.
— Можу. 3 роки ніхто про це не знає. Ти перша, і це моя помилка або мій порятунок. Я ще не вирішив.
Він говорив, майже не розтуляючи губ, і обличчя його лишалося мертвим. Тільки кадик ходив під шкірою.
— Тебе як звати насправді? В агентстві написали: Коваленко МІ.
— Марина Іллівна Коваленко.
— Скільки тобі?
— 45.
— Навіщо ти тут, Марино Іллівно? У такий дім за такі гроші наймаються або дурепи, або ті, кому дуже треба. Ти не дурепа. Дурепа вже всюди скаржилася б.
Рушник у її руках зупинився, потім рушив далі, рівними колами.
— У мене син, 16 років, вада серця, потрібна операція. Клініка назвала суму. Я такої за 3 роки не зароблю. А тут платять за місяць, як за пів року.
— Тут платять за мовчання, — сказав Кравченко. — Просто найняті про це не знають.
За дверима рипнула дошка. Одна, друга. Кроки йшли коридором, довгим, як вокзальний перон. Рука Кравченка розслабилася повільно, лягла на ковдру ганчіркою. Пальці розійшлися віялом. Мертві й чужі. Очі сховалися під напівприкриті повіки.
Марина занурила губку в таз. Вода вже вистигла, обійняла кисть холодом. Двері відчинилися без стуку.
— Закінчуєте?
Віктор Левченко стояв у прорізі, не заходячи. Костюм на ньому сидів так, ніби його прасували просто на тілі.
— Хворому час приймати краплі. Я приніс.
Він увійшов. Дошки під ним не рипіли. Він ставив ногу з носка. Звично, як людина, яка багато років ходить цим домом безшумно. У руці срібний тацьок, на тацьку склянка води й бульбашка з темного скла.
— Я сама дам, — сказала Марина. — Це мій обов’язок.
— Ваш обов’язок — гігієна й перевертання.
Левченко поставив тацьок на тумбочку. Бульбашка дзенькнула об склянку.
— Ліки — мої. Так заведено.
Він відрахував краплі. Марина рахувала разом із ним мовчки. 12, 13, 14, 15. За інструкцією на бульбашці вона встигла прочитати етикетку, поки він її нахиляв. Належало вісім.
— Підніміть йому голову.
Марина підвела долоню під потилицю Кравченка. Потилиця була важка, гаряча. Левченко підніс склянку до сірих губ і нахилив. Кадик хворого сіпнувся раз, удруге. Ковтає, зрозуміла Марина. Ковтає і знає, що ковтає.
— От і добре.
Левченко промокнув губи Кравченка серветкою. Жест був точний, доглянутий, відпрацьований.
— Обід о першій. Ірину Романівну до батька не пускати, вона його втомлює. Якщо що, я в кабінеті.
Він вийшов. Дошки знову не рипнули. Марина сиділа, не рухаючись, аж поки кроки не розчинилися в глибині дому. Потім Кравченко повернув голову сам, легко, і його знудило в таз. Тихо, вміло, двома пальцями в горло. Вода в тазу скаламутніла…
