Напевно, він думав, що я божевільна. Я й сама знала, що я божевільна. Тридцятирічна жінка, яка на першому ж побаченні пропонує одружитися, та ще й із паспортом напоготові. Якщо про це хтось дізнається, я згорю від сорому.
«Оксано, — Міша нарешті озвався, і в його голосі чулося недовір’я. — Ви… ви… Це серйозно?»
«Абсолютно серйозно». Я намагалася, щоб мій голос не тремтів, хоча руки під столом стискалися в кулаки до побілілих кісточок. «Я розумію, що це абсурдна пропозиція. Ви маєте повне право відмовитися. І я негайно піду. І ми зробимо вигляд, що ніколи не зустрічалися».
Я подивилася йому в очі, в ці глибокі очі. Я не побачила в них ні насмішки, ні зневаги. Тільки подив і щось іще, чому я не могла дібрати назви.
«Моя мама, — продовжила я, відчуваючи, як пересохло в горлі, — найважливіша людина в моєму житті. Лікарі кажуть, їй лишилося зовсім мало часу. Щодня я дивлюся, як вона згасає від тривоги за мене. Я… я більше так не можу. Я краще вчиню безумство, ніж дозволю їй померти з жалем».
Сльози почали навертатися на очі. Я поспішно відвернулася, щоб їх змахнути. Яка ганьба. Саме в цю мить задзвонив мій телефон. Це була мама.
Я в паніці схопила його. «Алло, матусю».
«Оксаночко, ти зустрілася з цим Мішею?» Голос мами був слабкий і переривався хрипким кашлем.
«Мамо…»
«Мені знову важко дихати. У грудях болить, доню».
Моє серце зупинилося. «Мамо, дочекайся мене, я зараз приїду. Я викличу швидку».
«Не треба, не треба, — задихалася вона. — Я просто хотіла спитати, який він. Вам удалося поговорити?»
Я міцно прикусила губу. Навіть у такому стані вона думала тільки про мене. Я подивилася на чоловіка навпроти. Він і далі спостерігав за мною.
«Мамо, не хвилюйся». Я глибоко вдихнула й ухвалила найвідчайдушніше рішення у своєму житті. «Він… він дуже хороший. Він погодився».
«Погодився? На що погодився?»
«Він погодився одружитися зі мною, мамо».
Промовивши ці слова, я відчула себе цілковито спустошеною. На тому кінці дроту на кілька секунд запала тиша. А потім я почула, як мама видихнула. Це був найглибший зітх полегшення, який я чула за останні пів року.
«Справді? Справді? Справді, доню? Господи! Слава Богу! То… то коли ти приведеш його познайомитися?»
«Так. Так. Просто… просто зараз. Ми вже їдемо».
«Добре. Як добре. Я… я чекаю».
Мама поклала слухавку. Я опустила телефон на стіл. Усе моє тіло тремтіло. Я подивилася на Мішу, почуваючись злочинницею. Я ухвалила рішення за нього. Я збрехала мамі.
«Михайле, пробачте мені. Я… я не хотіла втягувати вас у це. Моя мама… вона…» Я встала, квапливо ховаючи паспорт. «Я щиро перепрошую, що забрала ваш час. Мені треба терміново до мами».
Я повернулася, готова бігти. Я не сміла більше дивитися на нього. Я була жахливою донькою, яка брехала своїй вмираючій матері.
«Зачекайте, Оксано», — пролунав за моєю спиною спокійний, твердий голос…
