Дівчинка розкрила долоню. На ній лежала брошка: старовинна, з потемнілим сріблом і вицвілою емаллю. Синя незабудка з крапелькою роси з крихітного діаманта.
Андрій похолодів. Він упізнав би цю брошку з тисячі. З мільйона. Навіть уві сні. Навіть через тридцять п’ять років.
Востаннє він бачив її на сукні матері. Того самого дня, коли прийшов попрощатися. Коли вона лежала в труні, а на її грудях синіла ця сама незабудка — єдина прикраса, яку батько дозволив залишити.
— Це піде з нею, — сказав тоді Петро Сичов. І в його голосі було щось страшне. — Нехай там пам’ятає.
Брошку поховали разом із матір’ю. Тридцять п’ять років тому.
Андрій повільно підняв очі на дівчинку, і в нього підкосилися ноги. Ці очі. Сірі, із зеленуватим обідком. Трохи розкосі. Розліт брів. Уперте підборіддя.
Він дивився на своє дитинство. На свою матір. На сімейну рису, яку неможливо підробити.
— Як тебе звати? — голос не слухався.
— Катя.
— Катя… — він затнувся. — А бабусю?
Дівчинка насупилася:
— Ви купуватимете чи ні? Мені ніколи, бабусі зовсім зле.
— Звідки в тебе ця брошка?
— Бабусина. Вона сказала продати. Сказала, це єдине, що залишилося. — Дівчинка схлипнула. — Нам гроші потрібні на ліки. А лікарі без грошей не приходять. А сусідка каже, що бабуся може не дожити до ранку.
Андрій дістав гаманець. Руки тремтіли.
— Скільки ти хочеш за брошку?
— Сто… — Дівчинка затнулася. — Ні, тисячу. Сусідка сказала, вона старовинна, дорога.
Андрій витягнув усе, що було — кілька великих купюр.
— Ось, тримай. І скажи мені, де живе твоя бабуся?
Катя недовірливо подивилася на гроші, потім на нього.
— Навіщо вам?
— Хочу допомогти.
— Усі так кажуть, — у дитячому голосі звучала недитяча гіркота. — А потім не допомагають.
— Я — не всі.
Щось у його тоні змусило дівчинку повірити. Вона сховала гроші за пазуху і кивнула:
— Ходімо. Тільки швидко.
Вони йшли через двори, повз обшарпані п’ятиповерхівки, повз іржаві гойдалки і похилені лавочки. Район був із тих, що сором’язливо називають неблагополучними. Андрій багато років тому заприсягся ніколи більше не повертатися в такі місця. І ось — повернувся.
— Давно хворіє бабуся? — запитав він.
— Довго. Раніше працювала, а потім… — Катя махнула рукою. — У неї серце хворе. І голова іноді плутається. Вчора назвала мене чужим ім’ям. Надією назвала.
Андрій спіткнувся. Надія. Так звали його матір.
— Ми з нею самі живемо, — продовжувала дівчинка. — Мама давно померла. Я її не пам’ятаю. А тата в мене ніколи не було.
— Як же ви даєте собі раду?
— Бабуся пенсію отримує. Ну і шиє іноді. Шила. Тепер руки не слухаються.
Вони зупинилися біля під’їзду з вибитими шибками. Катя штовхнула двері.
— На п’ятий поверх. Ліфт не працює.
Пахло вогкістю і старістю. Сходи скрипіли під ногами. На майданчику третього поверху горіла самотня лампочка. Біля дверей з номером 47 Катя зупинилася і дістала ключ на мотузочці, що висів під курткою.
— Зачекайте, я спочатку подивлюся.
Вона шмигнула всередину. Андрій стояв на майданчику, стискаючи в кулаці брошку. Серце калатало так, ніби він пробіг марафон. Це неможливо. Мати померла. Він сам бачив її в труні. Сам кидав жменю землі на кришку. Але брошка…
— Можете увійти, — Катя визирнула з дверей. — Бабуся спить. Тільки тихо.
Квартира була крихітною: кімната, кухня, суміщений санвузол. Бідність не ховали, бо ховати не було куди. Але скрізь чистота і порядок. На підвіконні — герань у горщику. На стіні — стара фотографія в рамці.
Андрій підійшов ближче і завмер. З фотографії дивилася молода жінка із сумною посмішкою. Поруч із нею він сам, років сімнадцяти, з безглуздим чубом і гордим поглядом. Це було єдине фото, де вони були разом із матір’ю. Його зробив сусід за тиждень до того, як…
— Це бабуся молода, — сказала Катя, простеживши його погляд. — Гарна, правда? А хлопчик поруч… вона ніколи не каже, хто це. Тільки дивиться і плаче.
У Андрія перехопило подих.
— Де бабуся?
