Катя вказала на двері. Він увійшов до кімнати, що більше нагадувала комору. Вузьке ліжко біля стіни. Крапельниця, яку явно ставив не лікар. Запах ліків і безнадії.
На ліжку лежала стара жінка, крихітна, висохла, із запалими щоками. Сиве волосся розметалося по подушці.
Андрій зробив крок. Ще один. Він не впізнав би її на вулиці. Не впізнав би ніде. Хвороба і час зробили свою справу. Але коли жінка розплющила очі — ті самі, сірі із зеленуватим обідком, — він зрозумів.
— Мамо?.. — прошепотів він.
Жінка моргнула. У її погляді спочатку було нерозуміння, потім упізнавання. І, нарешті, жах.
— Андрійку… — одними губами промовила вона. — Ні. Ні… Іди. Ти не повинен був мене знайти. Ніколи не повинен був.
Тридцять п’ять років тому.
Андрію сімнадцять. Він щойно повернувся з армії, пішов добровольцем у п’ятнадцять, приписавши собі три роки. Вдома було нестерпно. Батько пив. Не так, як п’ють звичайні люди — на свята або з утоми. Він пив методично, щодня, перетворюючись до вечора на чудовисько. Бив матір. Бив Андрія, поки той не виріс настільки, щоб дати здачі.
Мати терпіла. Казала: «Він не винен. Це хвороба. Він хороший, просто хворий». Андрій ненавидів ці слова. І ненавидів батька. І ненавидів свою безпорадність.
Армія стала порятунком. Там усе було просто і зрозуміло. Там він навчився виживати.
А потім прийшла телеграма: «Мати померла. Приїжджай».
Він приїхав. Встиг тільки на похорон.
— Труна була закритою, — пояснив батько з кривою посмішкою. — Впала зі сходів. Вдарилася головою.
Андрій не повірив. Ні на секунду. Але в нього не було доказів. Сусіди мовчали. Лікар підписав довідку. Поліція не стала порушувати справу.
Він пішов з дому того ж вечора. Забрав документи і фотографію — єдину, де вони з матір’ю разом. Заприсягся ніколи не повертатися.
Батько помер через три роки, спився остаточно. Андрій не приїхав на похорон.
— Мамо… — Андрій опустився на коліна біля ліжка. — Як? Чому? Я ж бачив тебе в труні…
Надія відвернулася до стіни. По її щоках текли сльози.
— Іди, Андрійку. Прошу тебе. Іди і забудь. Ти не повинен був дізнатися.
— Дізнатися що?
Катя стояла в дверях, притиснувши руки до грудей.
— Бабусю, тобі погано? Чому ти плачеш? Хто цей дядько?
Надія повернула голову. Подивилася на онуку довгим, змученим поглядом.
— Іди погуляй, сонечко. Нам потрібно поговорити.
— Але…
— Іди. Будь ласка.
Коли двері за дівчинкою зачинилися, Надія знову подивилася на сина.
— Тридцять п’ять років… — прошепотіла вона. — Я ховалася тридцять п’ять років. Думала, заберу цю таємницю в могилу. Але бачиш… Доля розпорядилася інакше.
— Яку таємницю? — Андрій стиснув її руку. — Мамо, що сталося?
Надія заплющила очі.
— У тій труні лежала не я. І те, що сталося тієї ночі… — вона судорожно зітхнула. — Це не був нещасний випадок.
Надія мовчала довго. За вікном згущувалися сутінки, і кімната занурювалася в напівтемряву. Десь унизу грюкнули двері під’їзду, загавкав собака. Андрій не ворушився. Він боявся злякати цей момент, боявся, що мати передумає говорити. Тридцять п’ять років він жив з каменем на серці, з провиною за те, що не захистив, не врятував, не встиг. І ось тепер…
— Твій батько, — нарешті заговорила Надія, — був не просто п’яницею. Він був чудовиськом. Але ти це знаєш.
— Знаю.
— Ні. — Вона похитала головою. — Ти не знаєш і половини. Я приховувала від тебе багато. Думала, так буде краще. Дитина не повинна знати таких речей про власного батька.
Вона спробувала піднятися на подушці. Андрій допоміг їй, підклавши під спину зім’яту ковдру.
— Того дня, коли тебе забрали в армію, — продовжила вона, — Петро сказав мені: «Тепер нікому тебе захищати. Тепер ти вся моя». Я думала, він просто лякає. Він часто так робив. Але того вечора… — голос її здригнувся. — Він прийшов додому не сам.
— Не сам?
— З ним був чоловік. Григорій Семенов. Вони разом працювали на заводі. Пили разом. І Петро… — Надія ковтнула. — Він сказав, що програв мене в карти. Що я тепер маю… маю відпрацювати його борг.
Андрій стиснув зуби. Кісточки пальців побіліли.
— Я відмовилася. Намагалася втекти. Тоді вони… — Вона не договорила, але й не потрібно було. — Потім Петро побив мене. Сильніше, ніж будь-коли. Я думала, він уб’є мене. Хотіла, щоб убив. Але він зупинився. Сказав: «Це тільки початок. Тепер щотижня будеш відпрацьовувати мої борги».
Андрій закрив обличчя руками. Його трусило.
— Чому ти не розповіла? Чому не написала мені?
