Ці слова стали останнім, що її учні почули від Дарини Марківни.
Слідство розтяглося на чотири місяці. Павло домагався побачення, носив передачі, писав заяви й прохання, стояв у коридорах, де ніхто не дивився йому в очі. Усе зникало в канцелярській тиші. На суді, що тривав менше за шкільний урок, Дарину засудили до десяти років таборів за ворожі висловлювання проти встановленого порядку. Павла заарештували через місяць — як члена сім’ї ворога народу. Трирічну Оксану відправили до дитячого будинку.
Так учителька Дарина Левченко стала ув’язненою Е-456.
Етап на Колиму згодом повертався до неї у снах: товарний вагон, розрахований на сорок людей, набитий сотнею жінок; важкий запах тіл, сечі, іржі, мокрого одягу; кашель у темряві; чужі молитви, проковтнуті зубами. Деякі не доїхали. Ті, хто доїхав, невдовзі зрозуміли, що в’язниця була лише переддвер’ям.
Колима в ті роки звучала як вирок без права на останнє прохання. Якщо ранні табори називали лабораторією системи, то Колима стала її промисловим цехом — місцем, де людські життя перемелювалися на золото, ліс, дороги й уран. В інших таборах, коли комусь оголошували етап на Колиму, з людиною часто прощалися як із уже померлою. Звідти поверталися одиниці, та й ті, хто повертався, не завжди були схожі на живих…
Жіночий табірний пункт, куди потрапила Дарина, стояв приблизно за сімдесят кілометрів від найближчого табірного центру. За документами — ОЛП-7. Між собою ув’язнені називали його «Долиною», а точніше — Долиною смерті. Бараки притиснулися до низини між сопками, куди взимку стікав холодний повітряний потік. Там було ще на десять, а то й на п’ятнадцять градусів холодніше, ніж показували офіційні зведення, і без того схожі на неправду.
У бараку Дарини тіснилися вісімдесят жінок. Нари в три яруси, голі дошки замість матраців, вічна сирість, кіптява й слабке тепло грубки, яку розпалювали двічі на добу. Тепло трималося недовго — годину, іноді менше. Спали вдягненими, впритул, як звірі в норі. Ті, кому діставалося місце скраю, вранці іноді вже не ворушилися. Їх виносили надвір і складали за бараком, бо ховати не було ні сил, ні часу.
Підйом був о п’ятій ранку за будь-якої погоди. Жінок гнали на розвід і тримали на плацу по годині, іноді довше, доки начальство розподіляло бригади. Вони працювали нарівні з чоловіками: валили ліс, тягали колоди, будували дороги, йшли на промисли. Норма була розрахована на міцного здорового робітника, але поблажок не належало нікому. Не виконав норму — урізали пайок. Урізали пайок — не було сил виконати норму. Коло замикалося, і вихід із нього найчастіше вів у замет за бараком.
Дарину відправили на лісоповал. Її напарницею стала Ольга Кирилівна, колишня актриса великого міського театру, жінка років п’ятдесяти, з худим обличчям і прямою спиною. Навіть у табірній тілогрійці вона зберігала щось від сцени — не красу, ні, а звичку триматися так, ніби гідність не видається начальством і не відбирається наказом.
Ольга Кирилівна навчала Дарину табірної науки без зайвих слів. Вечорами, коли в бараку темнішало й було чути, як жінки стогнуть уві сні, вона шепотіла: тут треба омертвіти всередині, інакше зовні не виживеш. Не згадувати. Не сподіватися. Не відчувати. Стати рухом рук, кроком, диханням, функцією. Інакше біль з’їсть раніше за голод.
Але Дарина не вміла ставати порожньою. Щоночі їй снилася Оксана. Дівчинка тягнула до неї руки, кликала її, і Дарина прокидалася із застиглими сльозами на щоках. Ольга Кирилівна мовчки витирала крижані доріжки рукавом і просила не плакати при наглядачах. Сльози, казала вона, теж ідуть їм у звіт.
Годували скупо: триста грамів хліба й рідка баланда з мерзлої картоплі, гнилої капусти, іноді з риб’ячою головою. Риб’яча голова вважалася удачею. За неї билися, вчіплювалися пальцями, відштовхували слабких. Дарина спершу відверталася, соромилася, не могла змусити себе брати участь у цій боротьбі. За місяць уже сама проштовхувалася до казана, бо голод знімав із людини тонку плівку виховання й залишав одне бажання — жити.
З водою було ще гірше. Узимку її добували зі снігу, але топити не було чим. Сніг їли просто так, і від нього зводило шлунок, починалися хвороби, а вийти з хворим животом на мороз означало підписати собі вирок. Дарина бачила, як жінки не доходили до вбиральні, падали й замерзали там, де впали. Вона навчилася не скрикувати. Навчилася дивитися повз. І все одно кожного такого ранку щось у ній рвалося, наче тонка нитка, якою вона була прив’язана до колишнього життя.
У листопаді 1948 року до табору дійшла звістка про нові вироки. Тепер десять років могли без суду перетворити на двадцять п’ять — рішенням особливої наради, без права захиститися, без права спитати за що. Ольга Кирилівна почула це й тієї ж ночі повісилася на своїй хустці. Вранці Дарина знайшла її біля нар. У стиснутій руці була потерта фотографія сина — хлопчика в матросці, майже стерта від дотиків.
Тоді Дарина зрозуміла: якщо залишиться, не доживе навіть до кінця строку. А якщо доживе, із зони вийде не вона, а порожня оболонка, яка вже не зуміє ні обійняти доньку, ні назвати своє ім’я без страху. Думка про втечу спершу здавалася безглуздою. З Колими не тікали. Довкола були морози, ліс, звірі, пости, стукачі, селища, де кожен чужий погляд могли продати за миску супу або похвалу начальства.
Але саме з цієї безглуздої думки почалася її підготовка…
