Роман Коваленко помішував вівсянку в маленькій каструлі старою ложкою, яку в родині чомусь берегли більше, ніж новий посуд. За вікном ще не розвиднілося як слід, кухня пахла молоком, мокрим рушником і ранковим поспіхом.
Максим сидів навпроти, підперши підборіддя кулаком, і дивився в тарілку так, ніби перед ним лежала не корисна страва, а вирок без права на оскарження.
— Тату, а можна колись почати день не з каші?
— Можна, — не обертаючись, сказав Роман. — Станеш дорослим, знімеш окреме житло, купиш собі плиту й снідатимеш хоч готовими напівфабрикатами.
— Я серйозно.
— Я теж. Їж, часу мало.
У дверях з’явилася шестирічна Софія. Один хвостик у неї стирчав бадьоро й зухвало, другий сумно розсипався по плечу. Дівчинка мовчки простягнула гумку.
— Тату, мама сказала, що ти вмієш краще.
— Мама в нас майстриня делегування, — пробурмотів Роман, присів перед донькою й обережно зібрав м’які пасма. — Не крути головою, бо вийде хвостик із характером.
— Мені можна з характером.
— Тобі можна, а волоссю поки зарано.
Він затягнув гумку, пригладив пасмо, що вибилося, і поцілував доньку в маківку. У цю мить на кухню зайшла Дарина. Строгий піджак сидів на ній без жодної складки, сумка з дорогою фурнітурою висіла на згині ліктя, підбори вистукували по плитці такий звук, ніби зранку в них відкривалася не сімейна нарада, а діловий форум.
— Соню ввечері забереш? — спитав Роман, уже підставляючи тарілку під кран.
Дарина глянула на годинник.
— Не впевнена. У мене сьогодні важлива зустріч із партнерами. Я казала.
— У нас удома скоро бейджі видавати почнуть, — тихо сказав Максим у тарілку. — Якась рада директорів.
Дарина різко підвела очі, ніби збиралася поставити сина на місце, але потім стрималася, поправила ремінець сумки й вийшла в передпокій. За нею потяглася хмарка солодкуватого дорогого аромату, надто святкового для їхньої тісної кухні.
Роман перезирнувся з Максимом. Син знизав плечима й доїв кашу з виглядом людини, яка щойно виграла маленьку, але принципову битву.
День у майстерні минув рівно. Після обіду Роман загнав власну машину на підйомник: підвіска вже третій день гриміла так, ніби під кузовом оселився сердитий оркестр. Він оформив заявку, вийшов у зону очікування й сів на потрісканий диван. Телевізор під стелею бурмотів щось беззмістовне, на підвіконні помирав від спраги кактус, схожий на клієнта, якого забули обслужити.
— Коваленко? Ромко? Та не може бути!
Роман підвів голову. Перед ним стояв Тарас Дорошенко — засмаглий, широкоплечий, із тією самою усмішкою, за яку в школі йому пробачали половину витівок.
— Тарасе? — Роман підвівся, простягнув руку. — Скільки років минуло?
— Двадцять точно. Навіть більше. Я тебе одразу не впізнав, сидів, придивлявся. Ти, між іншим, мені за фізику життя врятував.
— Чотири контрольні.
— От бачиш, пам’ять у тебе звіряча. Я думав, три.
Вони розсміялися, обмінялися короткими новинами. Тарас розповів, що давно розлучився, тримає шиномонтаж, живе сам, харчується чим доведеться й праску вмикає тільки в дні великого душевного піднесення. Потім раптом увесь прояснів, ніби всередині в нього запалили лампу.
— Але зараз, Ромко, у мене таке… Сам собі не вірю. Закохався, як хлопчисько. Ходжу усміхаюся, хлопці на роботі вже думають, що мене колесом приклало.
— Серйозно?
— Куди серйозніше. Жінка — вогонь. Розумна, красива, зі своєю справою, при житлі, на чужу шию не сідає. Я спершу думав, не буває таких подарунків, а потім зрозумів: буває, тільки рідко.
Роман усміхнувся з ввічливості. З людиною, яка щойно витягла свій щасливий квиток, сперечатися було марно.
— Покажу, — сказав Тарас і вже діставав телефон. — Оціни, брате, як мені пощастило.
Екран опинився зовсім близько. На фотографії жінка притискалася щокою до плеча Тараса й дивилася в камеру з м’якою, майже дівочою усмішкою. Строгий піджак. Дорога сумка з упізнаваною застібкою. Обличчя, яке Роман бачив щоранку за сімейним столом.
Дарина Артемівна Коваленко. Його дружина. Мати Максима й Софії. Жінка, яка кілька годин тому йшла на важливі переговори.
Усередині Романа ніби зірвалася важка балка й гепнула вниз. Телевізор перетворився на глухий шум, стіни зони очікування на мить втратили чіткість. Він підвів очі на Тараса. Той сяяв, чекаючи схвалення, дружньої заздрості, плескання по плечу. Роман зрозумів, що кричати на нього не можна. Перед ним стояв не ворог, а людина, якій так само методично брехали, тільки в іншій кімнаті цієї ж брехні.
— Ефектна, — сказав він після паузи. — Схоже, тобі справді пощастило.
У кишені Тараса задзижчав мобільний. Він подивився на екран і зніяковів.
— Це вона. Вибач, на хвилинку.
— Відповідай, я не поспішаю.
Тарас прийняв виклик. Із динаміка, приглушено, але цілком розбірливо, долинув голос Дарини — грудний, теплий, із лінивою ніжністю, яку Роман пам’ятав із перших років шлюбу.
— Уже звільнився? Я скучила. Постараюся ввечері вирватися…
Роман дивився на висохлий кактус і не відчував рук. Виявилося, ласка Дарини нікуди не зникла. Вона просто переїхала за іншою адресою… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
