Дарина діяла повільно, майже непомітно. Передусім треба було набрати хоч трохи сил. Вона міняла на їжу все, що ще мало ціну: теплі шкарпетки — на шматок сала, заховану під час обшуку золоту сережку — на буханець хліба. Їла вночі, крихітними шматочками, відвертаючись до стіни, щоб ніхто не бачив. У таборі чужий хліб міг стати причиною бійки, доносу або смерті.
На лісоповалі вона стала уважнішою, ніж вимагала робота. Запам’ятовувала, куди тече струмок, як лягає вітер, де за сопкою ліс рідший, звідки охоронці повертаються швидше, ніж мали б. Слухала їхні розмови про погоду. Побіжно кинуте слово про заметіль важило для неї більше за будь-які новини. Заметіль могла стати союзницею: замітала сліди, збивала собак, робила вишки сліпими.
Самій, як їй тоді здавалося, не піти. Дарина довго придивлялася до жінок, шукаючи не найсильнішу, а ту, яка не продасть зі страху. Її вибір зупинився на Ганні Корнієнко, молодій селянці з північних місць. Ганна отримала строк за мішок зерна, захований від колгоспу для п’ятьох дітей. У ній було мало слів і багато темної, впертої сили.
Коли Дарина одного разу обережно заговорила про втечу, Ганна не спитала ні куди, ні як. Вона подивилася на неї почервонілими від морозу очима й сказала, що краще померти в лісі вільною, ніж згнити тут рабинею. Так вони почали готуватися вдвох.
Сухарі ховали в підкладці тілогрійок. Ганна виміняла у блатних старий компас: корпус був тріснутий, але стрілка ще здригалася й показувала північ. Дарина дістала у фельдшериці бинти та йод за лист додому — та погано знала грамоту й боялася писати сама. Усе це збиралося по крихті, як збирають воду в долоні.
Найважчою здобиччю був теплий одяг. Табірна тілогрійка могла врятувати на годину, не більше. Потрібні були шуби, валянки, хутряні рукавиці. У грудні доля дала їм шанс. До табору привезли новий етап, серед жінок була дружина великого партійного начальника, що потрапила під чергову чистку. При ній була скриня з речами, яку конвой не встиг повністю розікрасти. Через три дні вона померла від запалення легенів. Дарина й Ганна першими підійшли до її нар і під матрацом знайшли хутряну безрукавку та валянки. Сховали знахідку під підлогою барака.
План був простий до безумства: дочекатися сильної заметілі, під час розводу відстати від колони, сховатися у вбиральні, де під підлогою був лаз до вигрібної ями, а звідти вибратися за барачну лінію й поповзом піти до лісосмуги. Якщо втечу помітять лише вранці, за ніч можна відірватися на десятки кілометрів. Далі — ліс. Далі — як вирішить доля.
Заметіль прийшла в ніч на 18 грудня. Дарина прокинулася від виття вітру й одразу зрозуміла: це вона. Та сама ніч. Вона торкнулася плеча Ганни. Та розплющила очі, і в них не було питання. Два місяці вони жили заради цієї хвилини, продумуючи кожен рух, але коли мить настала, обох трусило так, ніби мороз заліз під шкіру.
За годину до підйому вони почали вдягатися. Під тілогрійку — хутряну безрукавку, на ноги — подвійні онучі й валянки. Сухарі, сірники, бинти пішли під одяг. Компас Ганна зашила в рукавицю. Дарина взяла єдину особисту річ, яку берегла: недогризок олівця й клаптик паперу. Якщо їх спіймають, вона хотіла встигнути написати Оксані бодай кілька слів.
Але тієї ж ночі до табору прибув новий начальник режиму, капітан Кравець. Про нього казали, що він відчуває втечу раніше, ніж ув’язнений встигає зізнатися собі в думці про неї. Першим наказом він змінив порядок ранкового розводу: тепер виводити мали не всіх одразу, а по бараках. Коли охоронець увійшов на пів години раніше, ніж зазвичай, Дарина зрозуміла — усе зруйнувалося.
Ганна сіпнулася знімати валянки, але охоронець уже побачив. Його крик прорізав барак, і жінки на нарах підняли голови. Втеча. Готувалися до втечі. Далі все змішалося в рвані шматки пам’яті: плац, мороз, руки, що зривають одяг, обличчя наглядачів, холод на голій шкірі. Кравець сам проводив обшук. Він знайшов сухарі, сірники, компас і олівець, який тримав двома пальцями, ніби здохлого щура.
Ганну повели першою. Дарина більше її не бачила. Пізніше табірна пошта принесла чутку: Ганну розстріляли тієї ж ночі за спробу збройної втечі. Збройної — бо при ній нібито знайшли заточку, яку, звісно, могли підкинути вже потім. На Дарину чекала інша доля…
