Дарині призначили карцер. Кам’яний мішок два на два метри, без вікон, без печі. Підлога була залита водою, надвечір вода бралася кригою. Їжу приносили раз на три дні: шматок хліба й кухоль води. Сісти було не можна — примерзнеш. Спати можна було тільки стоячи, притулившись плечем до стіни, у коротких провалах свідомості.
Вона протрималася десять діб. На одинадцяту її винесли непритомною. Фельдшериця потім сказала, що ще година — і виносити було б уже нікого. Обмороження, запалення легенів, повне виснаження. Але Дарина залишилася живою. Може, тіло виявилося міцнішим, ніж думали. Може, маленькі руки Оксани, що тягнулися до неї уві сні, не відпускали.
Два місяці вона провела в табірному лазареті — бараку на двадцять ліжок, куди звалювали вп’ятеро більше хворих. Ліків майже не було, їжі теж. Виживали ті, хто ще вмів наказати собі дихати. Дарина щоранку змушувала себе підвестися, зробити крок, потім другий. За місяць вона вже доходила до кінця барака й поверталася назад, тримаючись за стіни.
Там, серед кашлю, марення й кислого запаху перев’язок, вона зустріла людину, яка подарувала їй другий шанс…
Його звали Тимофій Данилович Гончар. Колись він був полярним льотчиком, людиною, чиї фотографії друкували газети в тридцяті роки. Тепер на сусідньому ліжку лежав виснажений доходяга з ампутованими після обмороження пальцями на ногах. Його звинуватили в саботажі після випробувального польоту, під час якого розбився літак і загинув другий пілот.
Спершу Тимофій Данилович майже весь час марив. У маренні він говорив не про людей, а про дороги: про старі стежки контрабандистів, про зимів’я мисливців, про місця, де кочівники ставлять чуми, про струмки, що не промерзають навіть у найлютіший холод. Дарина лежала поруч і слухала. Кожне слово вона ховала в пам’яті так само дбайливо, як раніше ховала сухарі.
Коли старий прийшов до тями, вона почала доглядати його. Ділилася пайкою, поправляла пов’язки, приносила воду, хоч сама ледве трималася на ногах. У таборі безкорислива допомога здавалася підозрілою: за нею майже завжди стояв розрахунок, страх або потреба. Тимофій Данилович довго придивлявся до неї, а одного разу спитав, навіщо їй усе це.
Дарина могла б збрехати, але брехня перед помираючою людиною здалася їй безглуздою. Вона сказала, що піде звідси, скільки б разів її не ламали. Старий довго мовчав, потім хрипко відповів, що з Колими не йдуть — Колима відпускає тільки мертвих. Дарина подивилася на його висохле обличчя й промовила, що тоді стане першою живою, яку вона відпустить.
Після цих слів він почав її навчати.
Ночами, коли лазарет затихав і хворі провалювалися в сон, Тимофій Данилович пошепки пояснював те, чого не навчали в жодному інституті. Як шукати Полярну зорю. Як зрозуміти за слідом, чи давно пройшов звір. Чому там, де протоптав лось, пройде й людина. Як знайти зимів’я: біля води, дверима на південь, у місці, де вітер не так ріже. Як улаштувати сховок у снігу. Як добути вогонь, якщо сірники скінчилися. Яку кору можна жувати, коли більше нічого їсти.
Головним його даром була карта, якої не існувало на папері. Старий маршрут золотошукачів, відомий ще до революції, ішов в обхід доріг і табірних постів — через перевали, розпадки, струмки, порожні мисливські місця. Місцеві називали його дорогою духів і без потреби намагалися туди не ходити. Для втікача це був не шлях до порятунку, а єдина можливість бодай спробувати.
Тимофій Данилович креслив пальцем на ковдрі: вихід через північну сопку, покинута штольня, куди охорона не потикається — місце вважали лихим. У штольні ліворуч, приблизно триста метрів, потім вихід до струмка. Уздовж струмка вгору, до першого розпадку. Далі — тримати напрямок, шукати воду, не виходити до великих доріг.
У лютому 1949 року старий помер уві сні. Дарина заплющила йому очі й тихо пообіцяла, що дійде. Тієї ночі рішення стало остаточним. Друга втеча буде. І тепер вона піде сама…
