Підготовка тривала ще місяць. Після лазарету її поставили на легку роботу — лагодити рибальські сіті. Це було майже щастям: дах, пічка, руки зайняті не сокирою, а мотузкою. Там можна було сушити сухарі й ховати їх у складках сітей. Начальниця бригади, Марта Матвіївна, до політичних ставилася без зайвої злоби. Помітивши якось, як Дарина ховає хліб, вона тільки буркнула, щоб та не попадалася, інакше дістанеться обом.
Одяг роздобути було важче. Після грудневої спроби Дарина була під особливим наглядом. Але на початку березня в жіночому бараку спалахнула пожежа: загорілися нари в дальньому кутку, хтось необережно поводився зі свічкою. Поки жінки вибігали, кашляючи від диму, Дарина встигла схопити чужу шубу й пару валянок. Сховала їх у заметі за вбиральнею, прикривши снігом так, ніби там нічого не було.
7 березня 1949 року до табору мала приїхати комісія з табірного управління. Охорона метушилася, начальство чистило фасади перед начальством, розпорядження сипалися одне за одним. Надвечір небо потемніло, опустилося низько, і повітря стало щільним, важким, як перед великою бурею. Старожили казали: така заметіль приходить не відразу, зате потім забирає в людини очі.
Дарина знала, що іншого шансу може не бути.
О пів на одинадцяту вечора вона вийшла з барака нібито до вбиральні. Насправді вона вийшла туди, де не було ні гарантії свободи, ні надії на милість. Тільки смерть або дорога. Перші кроки за зоною вона потім пам’ятала до найдрібнішого звуку. Сніг під валянками скрипів так голосно, що їй здавалося: зараз прокинуться всі вишки. Але вітер уже здіймав сніговий пил і закручував його в білі вирви. За п’ятнадцять хвилин видимість упала до кількох метрів, за пів години світ зник.
Штольня виявилася саме там, де казав Тимофій Данилович. Вхід, завалений дошками, чорна щілина між снігом і каменем. Дарина протиснулася всередину. Темрява зімкнулася миттєво. Вона йшла навпомацки, долонею по стіні, рахуючи кроки й боячись збитися. Двісті дев’яносто вісім. Двісті дев’яносто дев’ять. Триста. Потім повітря стало іншим, різкішим, вільнішим. Вихід. Струмок теж був на місці — під кригою, під снігом, вгадувався за темним провалом у білому.
Першої ночі вона не зупинялася. Страх гнав її сильніше за батіг. Кожен тріск гілки ставав пострілом, кожна темна тінь — людиною із собакою. До ранку, за її підрахунками, вона відійшла кілометрів на двадцять, може, й більше: у заметіль відстані обманюють. Під вивернутим корінням поваленої ялини вона знайшла природний прихисток, забилася туди, з’їла жменю сухарів, пожувала сніг.
Спати було не можна, але втома виявилася сильнішою за страх. Вона провалилася в короткий сон і прокинулася від тиші. Заметіль скінчилася. Це було погано: тепер сліди могли читатися на снігу, як рядки в книжці. Дарина вибралася назовні й застигла.
Навколо до самого обрію стояв ліс, білий, нерухомий, без жодного голосу. Попереду тягнулася нескінченна крижана глушина. Без карти. Майже без їжі. У мороз, що роздягає людину до кісток. У цю мить масштаб її рішення не злякав — він придавив. Але назад уже не існувало. Позаду була зона. Попереду була порожнеча. І Дарина ступила в неї…
