На третій день почалися видіння. Спершу їй тільки здавалося, що хтось іде слідом: сніг поскрипував у такт її крокам, за спиною наче ворушилася тінь. Вона озиралася — нікого. Потім видіння стали щільнішими. Оксана бігла по снігу в літній сукенці, смішно підіймаючи коліна, і кликала маму. Дарина кидалася до неї, падала, хапала руками порожній замет і, прийшовши до тями, розуміла: це голод, холод, безсоння, мозок, який намагається зігріти серце обманом.
Сухарі закінчилися на п’ятий день. Далі лишалися кора, хвоя, бруньки. Тимофій Данилович учив: осикова кора гірка, але може підтримати сили; соснові бруньки рятують від хвороби; головне — змусити себе жувати. Дарина жувала мерзлу деревну гіркоту, давилася, ковтала. Зуби хиталися, ясна кровили, живіт зводило. Виживання виявилося не подвигом, не красивим напруженням духу, а впертою, майже тупою відмовою лягти й закінчити.
На сьомий день вона натрапила на стару мисливську хатину. Для іншої людини це здалося б дивом, але Дарина пам’ятала слова льотчика: шукай біля води, на південному схилі, де ліс розступається. Хата була напівзруйнована, дах просів, але піч стояла ціла. У кутку знайшовся запас — давній, із запахом сирості й мишей, але справжній: бляшанка із сіллю, мішечок борошна, коробка сірників.
Коли вогонь зайнявся, Дарина не відразу повірила теплу. Воно йшло від печі хвилями, м’яко, майже болісно. Вона заплакала беззвучно, дивлячись, як відтають пальці. Потім подивилася на руки й не впізнала їх: розпухлі, почорнілі, з потрісканою шкірою. Руки старої. А їй було тридцять два…
