У таборі втечу виявили вранці. Чергова по бараку не знайшла ув’язнену Е-456 на нарах, підняли тривогу. Кравець оскаженів. Друга втеча за три місяці била не тільки по дисципліні — по його владі. Наказали прочесати територію. Біля штольні знайшли сліди, далі заметіль стерла шлях. Погоню зібрали швидко: три групи по п’ять людей, собаки, місцеві провідники, зброя, обіцяна нагорода за знайдену втікачку. Живу чи мертву — це вже не мало великого значення.
Затримання було для табірної системи не просто службовим завданням. Утікач ставив під сумнів головне: невідворотність покарання. ГУЛАГ тримався не лише на вишках, пайку й колючому дроті. Він тримався на переконанні, що опір марний. Варто було одній жінці піти, і в бараках починали піднімати голови.
Собаки взяли слід на третій день. Група Кравця йшла її стоянками: плями крові на снігу, клапті тканини на гілках, місце, де вона розводила вогонь. Капітан був певен, що довго вона не протягне. Ослабла. Поранена. День-два — і її знайдуть під деревом, замерзлу, уже не небезпечну.
Але Дарина вчилася швидше, ніж він думав. Вона почала йти руслами струмків, кам’янистими осипами, де вітер здував сніг, тими місцями, де слід ламався й утрачав форму. Стоянки маскувала, багать удень не розводила. Якщо доводилося грітися вночі, вибирала ями й низини, щоб дим не підіймався стовпом. Вона не знала, чи близько погоня, але тіло починало відчувати небезпеку раніше за думку: іноді вона змінювала напрямок без причини, а за годину чула далеко собачий гавкіт.
Найближча зустріч сталася на десятий день. Дарина вийшла до замерзлого озера й зупинилася. Обходити берегом означало втратити зайві десять кілометрів, а сил майже не залишалося. Через лід — швидше, але відкрито, ніде сховатися. Вона вибрала лід.
Половину озера вона пройшла, коли за спиною вдарив гавкіт. На березі з’явилися постаті: люди, дві вівчарки, чорні плями на білому. Її побачили. Крики, свистки, перший постріл. Куля пройшла над головою — попередження. Другий постріл розбив лід за метр від неї. Вони хотіли взяти її живою.
Дарина бігла, хоча бігти було нікуди. До іншого берега залишався майже кілометр. Лід під ногами гув, серце билося в горлі, дихання рвалося клаптями. Вона добігла до лісу й пірнула між деревами. За спиною ламалися гілки, неслися собаки, кричали люди. Вона петляла, падала, підводилася, знову дерла руки об чагарник. І раптом земля зникла.
Перед нею був урвище. Унизу — річка, чомусь не скута кригою: імовірно, теплі джерела не давали їй замерзнути. Голоси за спиною наближалися. Дарина не думала. Вона стрибнула.
Холодна вода вдарила так, ніби тіло розрубали навпіл. Легені відмовилися дихати, м’язи звело судомою, але вона випливла. Вибралася на берег, уже вкриваючись крижаною кіркою, і побігла далі. Погоня зупинилася біля урвища. Вони не наважилися стрибати, почали шукати обхід. Це подарувало їй кілька годин.
Ці години треба було обміняти на життя: знайти сховок, зігрітися, висушитися. Вона знайшла барліг. Порожній, покинутий звіром. Забралася всередину, завалила вхід гілками й снігом. Тепло власного тіла в тісному темному просторі врятувало її від смерті. До ранку гавкіт пішов в інший бік. Може, вирішили, що вона втопилася. Може, собаки втратили слід. Дарина не знала. Вона тільки розуміла, що знову вислизнула…
