Андрій усе зрозумів без розпитувань. Ірина ледве стояла, і він підхопив її під руку. Вони сіли в машину й помчали в село.
Дорогою її приголомшила ще одна думка: де взяти стільки грошей? Треба позичати, але хто дасть? Ірина заговорила про фермера — доведеться йти до нього.
— Нікуди ти не підеш, — відповів Андрій, зосереджено дивлячись на дорогу. — Витрати я візьму на себе. Я ж уже працював, зарплата є. І батьки допомагають.
— Вони будуть проти, — несміливо заперечила вона, витираючи сльози, які ніяк не вщухали.
— Я не збираюся питати дозволу. Якщо в тебе горе, значить, і в мене.
За чотири години вони приїхали. Максим чекав біля воріт; брат із сестрою обнялися й заплакали. Навколо стояли сусіди, перешіптувалися: он якого жениха Ірка привезла.
— Ірочко, ми на похорон трохи зібрали, — виступила вперед тітка Люба.
— Дякую, не треба. Ми впораємося, — похитала головою дівчина.
Андрій підійшов, обійняв її за плечі. Сусідка оцінювально подивилася на нього, розуміюче кивнула, але конверт усе-таки простягнула.
— Від людської допомоги не відмовляються, мила. Візьми, витрати ще будуть. Голова сказав, завтра маму вашу з бабусею з моргу забирати. І купити все треба, і могилки викопати, і поминки справити. Ми допоможемо, не тривожся. У їдальні приготуємо, на кладовищі й удома все зробимо як належить.
Пробурмотівши подяку, Ірина взяла гроші. Подальше лишилося як у тумані: райцентр, лікарі, ритуальна служба, морг.
Ірина з Максимом сиділи поруч, притулившись одне до одного, мов курчата. Вони майже не говорили: плакати вже не було сил. Але Ірина все одно намагалася підтримати брата. Вона була старшою й розуміла, що йому дісталося ще важче: він лишився вдома сам, коли померла мама, а потім у нього на руках не стало бабусі.
Андрій не відходив від них. Тієї ночі він особливо ясно зрозумів, наскільки дорога йому Ірина.
У її домі він опинився вперше. Побачене трохи приголомшило: не уявляв, що й тепер можна жити настільки бідно. Побілка на стінах, нерівні стелі з проступленими балками, старі рами. Меблі, телевізор — усе старе. Чисто, але до чого ж убого.
Дорогий комп’ютер у кімнаті Максима здавався тут чужим. Незадовго до смерті Оксана назбирала на нього синові. Він мріяв стати програмістом, уже пробував створювати ігри, писав програми.
Зате садиба здивувала простором. Будівель було небагато: напівзруйнований сарай, вуглярка та крива баня. Але біля ґанку квітнули клумби, далі лежав город, а за ним той самий сад — яблуні, груші, сливи, кущі. Восени тут, мабуть, рай. Усе це створили своїми руками мама Ірини та її бабуся, чиї життя обірвалися водночас.
На похороні Ірина зрозуміла, що помилялася: сльози не скінчилися. Плакала нестримно, поруч підвивав Максим. Селяни, які ще недавно зі злорадством пересуджували Оксану, тепер ридали навзрид. Жаліли й Галину Степанівну, душевну стареньку.
Нікому з них ні мати, ні донька не зробили зла, і все ж обох довелося ховати в один день. У таке горе й справді повіриш: написаного на роду й на возі не об’їдеш.
— Сирітки… Нещасні ви наші, — примовляли люди, обіймаючи брата із сестрою.
Біля могил матері й бабусі вони з особливою гостротою відчули, що лишилися самі. І все-таки поруч був Андрій — як стіна, за яку можна триматися.
За три дні після похорону йому довелося поїхати: попереду були вручення диплома й нова робота. Він обіцяв повернутися, і Ірина не сумнівалася, що повернеться.
Про іспити Максим після похорону ніби забув. Ірині довелося взятися за брата: підтримувати його, повертати до підготовки. Поступово це стало допомагати, але від колишніх планів він однаково відмовлявся — цього року вступати нікуди не збирався.
— Як же так? — Ірина похитала головою. — Ти ж хотів до технічного університету. У тебе вийде, я в тебе вірю.
— Припустімо, на бюджет я пройду. А жити на що, сестричко? Хоча б спочатку?
— Я тебе підтримаю.
— Ти ж поки й сама без роботи.
— Якось дамо раду. Не вступиш — в армію ж заберуть.
— Значить, піду служити, — вперто відповів Максим.
Ірина лишала собі надію на іспити. Складе брат усе на відмінно, відчує, що йому до снаги вчитися далі, — і знову буде готовий гори звернути. У клопотах про нього вона не відразу згадала про те, що вони обоє проґавили…
