Одного ранку, провівши Максима на шкільний автобус, що віз випускників складати іспити в райцентр, Ірина неспішно поверталася додому. Її зупинив оклик сільської фельдшерки.
— Ірочко, співчуваю тобі ще раз, — зітхнула Людмила Андріївна. — Я ж тривожилася за твою маму від самого початку, коли вона на облік стала. Попереджала: після сорока народжувати ризиковано. Не послухала… Тепер уже нічого не зміниш. Але я хотіла про інше спитати. Ти до сестрички ще не їздила?
— До сестрички? — розгублено перепитала Ірина.
Наче на неї вилили цебро холодної води. Дівчинка вижила, а вона за власним горем і клопотами забула про неї. Там, у лікарні, лишалася їхня маленька сестра.
— Так… До сестрички, — повільно повторила Ірина. — Зовсім я закрутилася.
— Стільки на тебе звалилося, — співчутливо кивнула фельдшерка. — Мені вчора дзвонили з пологового. Малеча поки в них, але опіка вже займається документами. Влаштують у хороший будинок маляти, за це не хвилюйся. А зараз просять привезти їй підгузків, щось із одягу. У сільських лікарень грошей мало, всього бракує.
— Привезу, обов’язково. Тільки по сумку додому зайду — і в район. Рейсовий скоро?
— Хвилин за десять має підійти.
Додому Ірина вже бігла. Після похорону в них лишалися гроші — трохи з допомоги Андрія й односельців. Добре, що було за що купити необхідне. Але думка про забуту малечу не відпускала: як же вона так могла?
Удома Ірина схопила сумку й майже бігцем дісталася зупинки. Після похорону в них залишилися деякі гроші — те, що допомогли зібрати Андрій та односельці. Добре, що тепер було за що купити малечі необхідне. Але легше від цього не ставало: Ірина все думала, як могла забути про дівчинку. За дві години вона вже тримала новонароджену сестру на руках. Дістатися до неї виявилося непросто. Медики вперто не хотіли пускати Ірину до дитини, вона сперечалася з ними, плакала, дійшла до головлікаря — і все-таки домоглася дозволу.
— Сестричко моя… — шепотіла Ірина, притискаючи до себе маленьке диво в лікарняних пелюшках.
Дівчинка розглядала її з дивовижною серйозністю й час від часу плямкала. Літня медсестра дозволила погодувати дитину. Обережно тримаючи пляшечку, Ірина дивилася, як жадібно їсть малеча, довірливо вмостившись на її руці, і ледве стримувала сльози. Рідна дівчинка. А мама навіть побачити її не встигла.
Їх застала завідувачка пологового. Увійшовши до палати, вона суворо оглянула Ірину й стиснула губи.
— Ви тут таке влаштували! Стороннім у нас у пологовому бути не можна.
— Але ж їй я рідна, — майже пошепки заперечила Ірина. — Я її сестра.
— Це нічого не змінює. Ви прийшли з вулиці, жодної санітарії. Якби не втрутився головлікар, я б вас сюди нізащо не допустила.
— Вибачте, що порушила порядок, — покірно відповіла дівчина. — Тільки інакше я не могла. І я не випадкова людина з вулиці, я медик. Диплом уже отримала.
— Ну, хоч це заспокоює, — хмикнула завідувачка. — Але відвідини закінчуйте. Вам треба йти.
— А завтра до Соні можна буде приїхати?
— До Соні? — На лобі завідувачки зібралися зморшки.
— До сестрички. Я вирішила її так назвати.
— Зрозуміло. Значить, у документи внесемо Софію. Яке по батькові?
— Сергіївна. Софія Сергіївна — по дідусеві, як у мене й у брата.
Завідувачка скривилася, але нічого про це не сказала.
— То завтра мене до Соні пустять? — повторила Ірина.
— Ні. Завтра почнемо готувати її до передачі в будинок маляти. Ще бракувало, щоб дівчинка перед відправленням підхопила інфекцію, — кинула завідувачка через плече. — І зараз вам уже час вийти.
Слова про будинок маляти змусили Ірину мимоволі міцніше притиснути сестру. Сита дівчинка доти лежала спокійно, а тепер невдоволено закректала.
— Нікому тебе не віддам, — прошепотіла Ірина й дбайливо поцілувала прикриту пелюшкою маківку.
Із пологового вона попрямувала просто до адміністрації, де містився відділ опіки. Рішення було прийнято: Соня буде з нею. Однак у кабінеті її намір зустріли з недовірою. Молодій дівчині брати новонароджену — надто велика ноша. Ірина ще до ладу ніде не працювала; на які кошти збиралася ростити дитину?
У кабінеті була сувора жінка в окулярах, одягнена в діловий костюм…
