Ірина зупинилася, дивлячись йому в очі.
— Це мамина донька. Соня. Я взяла її під опіку, — відповіла вона неголосно, але твердо.
— Під опіку? І ти сама все вирішила? Навіть зі мною не обговорила?
— Ти весь час був зайнятий. Я намагалася сказати, не раз. Потім подумала, що краще при зустрічі, не телефоном.
— Документи вже готові?
— Так.
Його батьки слухали, як і раніше не відходячи від хвіртки.
— Чудово! — вигукнув Андрій. — Ми ще жити разом не почали, а ти вже за моєю спиною робиш усе по-своєму!
— Я нічого такого не роблю, — так само тихо відповіла Ірина. — Її б у дитячий будинок повезли. Зрозумій, це моя сестра.
— А моєму синові вона хто? — втрутилася Лариса Степанівна. — Ні, любонько. Своє життя влаштовуй без нас. Ми повертаємося.
Вона смикнула чоловіка за рукав піджака й повернулася до машини. Олег Михайлович охоче пішов за нею.
— Андрію, поїхали!
Він почав відступати від Ірини.
— Андрію, що з тобою? — розгублено спитала вона. — Усе через Соню? Вона ж крихітна, жодного клопоту тобі не завдасть.
— Та вся ваша сім’я — суцільний клопіт! — замість сина відповіла Лариса Степанівна й звернулася до нього: — Ти ще не бачиш, яка між вами прірва? Для чого тобі це? Я знала, що дівчина не нашого кола, але прийняла твій вибір. Однак це вже занадто. Не скромність тут, а злидні. Та ще й чужого немовляти тобі на шию хочуть посадити. Воно тобі треба?
Відступивши ще на крок, Андрій опинився за хвірткою.
— Пробач мені, — тихо сказав він Ірині.
Повернувся й майже бігцем дістався машини. За кілька секунд заревів мотор; автомобіль різко рушив.
Ірина не рухалася. Андрій відмовився від неї. Усе, що говорили його батьки, переважило їхню любов. Вона не розуміла, чи справді Сонечка стала причиною розриву, чи його протверезив цей провислий дах.
Коли Ірина заплакала, поруч опинилася тітка Люба. Сусідка чула більшу частину розмови, але дівчина навіть не помітила, як та підійшла.
— Нічого, дівонько, — сказала старенька, гладячи її по плечу. — Переживеш. І це минеться. Ти правильно вчинила, що маленьку взяла. Буде в тебе ще щастя. А він тобі не пара, раз дитини злякався. На похороні Ксюші й тітки Галі ж таким хорошим здавався, турботливим… Видно, батьки все-таки сильніші. Гроші для них важливіші за все.
— А для кого вони не важливіші за все? — схлипнула Ірина.
— Що ж ти кажеш? — зітхнула тітка Люба. — Для нормальної людини головне — сім’я, діти. Гроші нажити можна.
Вона збиралася додати ще щось, але з дому почувся плач. Ірина поспішила всередину. Максим уже носив Сонечку на руках, намагаючись заколисати.
— Ніяк заспокоїти не можу, — поскаржився він.
— Зараз, я візьму, — усміхнулася Ірина.
На її руках малеча затихла.
— Хитрий зайчик, — усміхнувся Максим. — Наче я тримав якось не так.
— Мабуть, не так.
Ірина вичавила усмішку, і брат це помітив. Соня знову засинала, тому він спитав пошепки:
— Що, гості втекли?
Ірина лише кивнула.
Увечері, сидячи поруч із сестрою, Максим знову заговорив про роботу в фермера. Цими днями він туди піде: Ірині потрібні гроші, а розраховувати їм доводиться одне на одного. Чужі клопоти нікому не потрібні. Навчання зачекає до повернення з армії. Поки він відслужить, Соня підросте, сестра зможе влаштуватися в районну лікарню, тоді й до інституту дійде черга.
Цього разу Ірина не сперечалася. Брат іще підліток, але міркує правильно; тепер йому належало стати опорою сім’ї. Невдовзі Максим улаштувався різноробом у фермерське господарство, а вона лишилася з малечею. Слово «донечко» звучало дедалі частіше, коли Ірина зверталася до Соні. Інакше вже й не виходило.
Ранкове нездужання спочатку не насторожило її: давалися взнаки безсонні ночі, втома. Але одного разу Ірина взялася рахувати дні. Затримка — понад три місяці! Як вона, медик, могла прогавити таке? За клопотами й горем не помічала очевидного. Від потрясіння її охопила паніка, і насамперед вона навіщось набрала Андрія.
Відповіла якась дівчина. У слухавці почулося хихотіння, а слідом — знайомий голос:
— Навіщо дзвониш?
— Та так… Набрала твій номер, — Ірина намагалася говорити спокійно.
— А я вже вирішив, що гроші повертати зібралася. Ті, що я витратив на твою сімейку.
— Ти про допомогу з похороном? — телефон тремтів у її руці.
— Про неї. Чи я, по-твоєму, благодійний фонд? У мене своїх витрат вистачає. Весілля попереду, одружуюся я…
