Він засміявся — п’яно, вдоволено. Ірина слухала й не впізнавала людину, яку кохала. Невже настільки в ньому помилилася?
— Я тобі перекажу, — сказала вона тихо.
— Ну то перекажи. Лоха знайшла! Мама ж моя все правильно казала.
— Так, вона мала рацію. Ми різні, Андрію. Прощавай.
— І тобі не хворіти.
Він відключився першим. Ірина знову плакала, не знаючи, як жити далі. Обіцянку повернути гроші вона, однак, порушувати не збиралася. Відрахувала майже все, що лишалося в конверті, отриманому в опіці від невідомого благодійника, і розповіла братові. Раптом він проти?
— Хай подавиться! — вигукнув Максим. — Сестричко, у мене тепер робота є. І без цих грошей проживемо.
Наступного дня Ірина лишила Соню з Максимом і поїхала в райцентр — до банкомата. Щойно автобус виїхав, розпочалася холодна осіння злива, ніби воду лили з відра. У дорозі пролунало попередження: назад автобус не піде. Після такого дощу шлях до Луговки розмиє, і проїхати там зможе хіба що позашляховик.
Ірина зажурилася. Як тепер повертатися? Але хоча б із грошима треба розібратися. Добігши до банку, вона зробила переказ і повідомила про це Андрієві.
«Гаразд, зійде й так, хоча могла б і відсотки додати», — надійшло у відповідь.
Відповідь Андрія вразила її не сумою, а тоном. Він і справді чекав відсотків за допомогу, яку колись назвав спільним горем. Ірина остаточно зрозуміла: поруч із нею тоді був чоловік, здатний вимагати гроші за похорон її матері й бабусі. З цією думкою вона побрела до вокзалу. Поїхати було нічим. Максим телефоном запевняв, що впорається з Сонею сам усю ніч, але самій Ірині належало вирішувати, де перебути ніч.
Під дахом вокзалу від дощу ховалося багато людей. Одні лаяли погоду, інші — владу за дороги, треті голосно обговорювали все це телефоном. Шум віддавався в голові. Ірина змерзла, зголодніла, її нудило; хотілося тільки впасти й заснути.
Вона розкрила парасолю й вийшла. Надворі трусило від холоду, дощ не вщухав, але в шумну будівлю повертатися не тягло.
— Та ви зовсім змерзли, дівчино! — звернувся до неї перехожий.
Капюшон дощовика приховував його обличчя. Чоловік наблизився, зазирнув під парасолю, і Ірина побачила уважні зелені очі. Ще молодий, симпатичний.
— Може, підвезти вас? Куди вам треба?
— У Луговку б дістатися, — сумно всміхнулася вона. — Тільки зараз туди дороги немає.
— Для моєї машини це не біда. Вона й гірші дороги проходила. Мені якраз у той бік.
— Візьміть мене, будь ласка! — пожвавішала Ірина й тут же знітилася. — Щоправда, грошей у мене мало.
— Хіба я просив грошей? — Він хмикнув і махнув рукою. — Побігли, нічого під дощем стояти.
Біля вокзалу стояла незвичайна машина — висока, з потужними колесами, схожа на позашляховик. Новий знайомий назвався Павлом і з гордістю пояснив, що зібрав її сам.
— Навіть болота на ній проходжу, — повідомив він із гордістю.
Поки їхали, Павло розповів, що недавно став єгерем у тутешніх лісах. Раніше він жив у місті, служив в армії, був одружений. Дружина пішла до іншого — постійні відлучки їй набридли. Павло не звинувачував її: кожен шукає, де і з ким йому краще.
— А живу я тепер у вашій Луговці, — усміхнувся він. — Так і не впізнали нового односельця?
Ірина згадала дім колишнього голови колгоспу. Кілька років його не могли продати — дорого просили, а потім раптом знайшовся покупець. У селі ще дивувалися, що за багатій з’явився. Виявилося, Павло.
Він розповів і про колишню військову службу. Постійні відлучки дружині набридли, не витримала вона такого життя. Сам він її не винуватив: кожен шукає людину, з якою йому краще.
— А от я вас упізнав, — сказав Павло, поглядаючи на супутницю. — Ви молода мама, гуляєте селом із візочком. На ньому ще ведмежата.
— Наш візочок, — усміхнулася Ірина. — Тільки вожу я сестричку. Мама померла. Ми недавно її й бабусю поховали.
— Чув про це в магазині… Яке горе. Прийміть мої співчуття.
— Дякую.
Звичайні слова, а після них їй стало світліше. Навіть нездужання відступило. Може, зігрілася в машині; до того ж Павло пригостив гарячим чаєм із термоса, і той був дуже доречний…
