До Луговки дісталися без пригод. Машина-звір проходила такими вибоїнами, ніби вони для неї нічого не важили. Максим, побачивши сестру на порозі, спершу здивувався, потім зрадів. Телефоном він хоробрився, запевняючи, що спокійно впорається з маленькою Сонею всю ніч, але повернення Ірини виявилося для нього великим полегшенням.
З тієї поїздки почалося їхнє знайомство. Ірина й Павло віталися на вулиці, іноді зупинялися перекинутися кількома словами. А коли Максима забирали на військову службу, єгер прийшов провести його й дав хлопцеві кілька корисних порад.
Після від’їзду Максима Ірина лишилася в домі з Сонею в ліжечку й з іншою дитиною під серцем. Людмила Андріївна обіцяла мовчати, однак довго приховувати вагітність було неможливо. Жінки помічали округлий живіт, перешіптувалися, хитали головами: яблунька від яблуні недалеко падає. Але засуджували вже не так завзято. Завдяки Любові багато хто знав, як повелися з Іриною Андрій та його батьки, і ніхто в селі не сумнівався, що майбутня дитина — від міського залицяльника.
Павло теж помітив зміни в її постаті й наче зник: став рідше траплятися назустріч. Ірина встигла звикнути до їхніх легких розмов і тепер сумувала. Сама ж себе смикала: дарма. Кому вона потрібна з двома дітьми?
Листопадового вечора, коли надворі вже добре підморозило й усе сипав сніг, вона сиділа біля печі, підкидаючи дрова. Дірявий дім погано тримав тепло. Сонечка навіть спала в комбінезончику. Ірина ледве стримувала сльози, думаючи про народження малюка. Як упоратися тут із двома крихітками, якщо допомоги чекати нізвідки? Від колишньої наполегливості нічого не лишилося; вона розгубилася.
Постукали. Павло зайшов, привітався й сів поруч, біля столу. Обоє мовчали, чувся лише тріск дров.
— Ірино, у тебе піч майже не згасає, — заговорив він нарешті. — Так же й до біди недалеко.
— Знаю, — зітхнула вона. — А як інакше?
— Ще й дах сильніше просів.
— Теж помітила, — похмуро кивнула Ірина.
— Переходьте жити до мене.
— До тебе? Навіщо?
— Самому нудно, — всміхнувся Павло.
— З нами нудьгувати не доведеться. А скоро стане ще веселіше.
— Тим краще.
— Чим же? Поселиш чужу жінку з чужими дітьми. Потім зненавидиш нас.
— З чого ти взяла, що чужа? — тихо спитав він. — І ненавидіти вас я не збираюся.
— Не розумію…
Поліно вислизнуло з її рук. Павло нахилився, спритно відправив його в піч і подивився Ірині просто в очі.
— Іро, ти мені відразу сподобалася, ще при першій зустрічі. Я все збирався підійти, а потім побачив живіт. Подумав, є в тебе чоловік. Пліток я не слухаю, але недавно в магазині мимохіть почув: ти сама, з двома дітьми, наречений виявився поганою людиною. І, чесно кажучи, зрадів.
— Тому, що наречений виявився поганою людиною?
— І цьому теж. Але більше тому, що ти ні з ким не зв’язана. Ірино, я нічого не прошу навзаєм. Побудь поруч, дай дбати про тебе й про малюків. Захочеш піти — я не триматиму.
Вона почервоніла, зніяковіла й пообіцяла подумати.
Роздуми виявилися недовгими. Наступного дня Павло прийшов знову, і зі старого дому вони пішли вже разом: Ірина, Соня й дитина, яку Ірина носила під серцем, перебралися до нього.
У селі розмов вистачало. Незаміжні жінки шкодували, що такий чоловік дістався не їм. Заміжні хмикали: ще невідомо, що з того вийде, час покаже.
Наприкінці зими Ірина народила хлопчика й назвала його Артемом. Павло записав дитину на себе, а того ж дня вони з Іриною зареєстрували шлюб.
Багато води спливло відтоді. Максим повернувся зі служби, закінчив університет і працював у місті. Мрія збулася: він став програмістом, причому талановитим. Збирався одружитися з хорошою дівчиною Дар’єю.
Павло, як і раніше, працював єгерем. Ірина посіла місце Людмили Андріївни, яка пішла на пенсію, у сільському медпункті. Соня вчилася в першому класі, а Артем заздрив їй і теж чекав школи.
Діти вважали себе братом і сестрою, і Ірина не бачила в цьому нічого неправильного. Для обох вона була мамою. Коли підростуть, сама розповість правду: приховувати її все життя не збиралася. Інакше неодмінно знайдуться доброзичливці, які поквапляться повідомити.
У сім’ї жили дружно, з любов’ю й розумінням. Саме про такого чоловіка Ірина колись мріяла. Павло не був ні мільйонером, ні гламурним красенем, зате любив її й дітей, дбав про них. Засмучувало тільки одне: спільної дитини в них не виходило…
