Павло пояснив, що причина в ньому. У дитинстві перехворів на свинку, і лікарі давно сказали: своїх дітей не буде. Але Соню й Артема він своїми й вважав.
Того літа вони вперше всією сім’єю полетіли до моря. Ірина давно мріяла про це: пісок, сонце, море, поруч коханий чоловік і щасливі діти. Тепер усе збулося, і вони насолоджувалися відпочинком.
Одного разу дорослі допомагали дітям будувати на пляжі піщані замки. Серед голосів Ірині вчувся знайомий жіночий голос. Вона обернулася — і від подиву навіть трохи розтулила рота. Неподалік розташувалася компанія з чотирьох людей: Андрій, його батьки й фігуриста блондинка з накачаними губами, у дивному купальнику.
Обидві жінки мали безглуздий вигляд. На Ларисі Степанівні красувалася панама з вушками, що надавала їй схожості з пацюком. Ірині стало не по собі. Пошепки вона попросила чоловіка перебратися в інше місце, відвести дітей, і пояснила причину.
Павло з цікавістю глянув на колишнього нареченого дружини. Худий, сірий Андрій явно програвав у порівнянні з ним, кремезним і підтягнутим. Жінки нерідко задивлялися на Павла, але чужі погляди його не цікавили: поруч була кохана.
Вони підвелися й покликали дітей. Соня обурилася — замок майже добудований! Артем теж іти не хотів: він рив яму в пошуках скарбів. Дитячі протести привернули увагу компанії, що підійшла. Павла й дітей там ніхто не знав, зате Ірину троє з чотирьох пропікали поглядами.
Блондинка попрямувала до води, а Андрій підійшов.
— Привіт. От уже не чекав зустрітися.
— Здрастуй, Андрію, — відповіла Ірина й відвернулася.
— Відпочиваєш із сім’єю?
— Із сім’єю, молодий чоловіче, — відповів Павло. — Прошу нам не заважати.
— Як скажете, — Андрій знизав плечима, але все ж додав: — Я теж із сім’єю приїхав. Із дружиною та батьками.
Андрій явно хотів похизуватися, але його слова прозвучали майже жалібно. Павло виразно подивився на нього, і той нарешті пішов засмагати. Невдовзі поруч із ним лягла дружина. Олег Михайлович побрів до бару, а Лариса Степанівна попрямувала купатися, не знявши панами з вушками.
Поступово Ірина перестала звертати увагу на сусідів і взялася допомагати Артемові шукати скарб. Павло тим часом прилаштовував башточку до замку під суворим керівництвом Соні.
— Людина тоне! — закричали з боку моря.
Рятувальників не було видно. На крик одразу ніхто не кинувся: люди розгублено бігали берегом. Ірина з Павлом теж побігли до води. Між хвиль майнула знайома панама, зникла; потім показалося меліроване волосся, і нова хвиля накрила його.
Павло кинувся в море. Притискаючи до себе дітей, Ірина в жаху стежила за ним. Поруч Олег Михайлович заламував руки, Андрій кусав губи. Його дружина картинно зітхала — здавалося, доля свекрухи тривожила її не надто.
Павло виніс Ларису Степанівну на берег і поклав на пісок. Вона була непритомна. Він намагався привести її до тями, але марно.
Ірина суворо звеліла дітям не сходити з місця й підбігла. Допомога при утопленні — вона знає, що робити. Впорається. За хвилину Лариса Степанівна закашлялася, розплющила очі.
— Господи… Що сталося? — прошепотіла вона.
— Із поверненням із того світу, — Ірина підвелася.
Жінка вхопила її за руку.
— Ти мене врятувала? Дякую, мила!
— Я зробила лише частину. З води вас витяг мій чоловік. Не вмієте плавати — не заходьте в море, — сухо відповіла Ірина.
Ірина з Павлом забрали дітей і пішли до готелю, більше не озираючись на ту компанію. Андрій дивився їм услід; у його погляді змішалися захоплення й смуток.
З’ясувалося, що оселилися вони теж в одному готелі. Ірину втішало лише те, що до від’їзду лишався один день. Бачити цих людей було нестерпно, але вона намагалася не показувати цього, щоб не тривожити чоловіка.
Того ж вечора, вийшовши по воду, вона зіткнулася в коридорі з Ларисою Степанівною.
— Ірино, я ще раз хочу подякувати тобі. Ти мене врятувала, — схвильовано заговорила та.
— Будь ласка.
Ірина спробувала пройти, але жінка загородила дорогу.
— Пробач нас за те, що тоді сталося. Наговорили зайвого, Андрія проти тебе налаштували. Ти ж тепер мама, маєш розуміти: батьки хочуть дітям добра. Мені здавалося, я не даю синові зробити помилку.
— І що, не вийшло? — всміхнулася Ірина.
— Він одружився з донькою Бондаренка. Виходить, на твоїй сестрі. Ми з її батьком раніше ворогували, потім помирилися. Сподівалася, все складеться… А вона розбещена, від Андрія їй потрібні самі гроші, — з гіркотою зітхнула Лариса Степанівна.
— Значить, сестра. Ніколи б не подумала.
— Ви зовсім не схожі. І Бондаренко спілкується з нами, тільки коли йому щось потрібно. Сімейка! Не віриться навіть, що ти його донька.
— Я йому не донька, — Ірина підвела голову. — У мене була мама. Більше нічого не важить.
— Звісно, Ірочко. Тільки Андрій тепер зовсім інший. З тобою ж він порхав.
— Вибачте, я не хочу цього слухати.
— Так, дарма я… Пробач мені ще раз. Я помилилася. Злякалася вашого дірявого даху. Можна подумати, наших грошей на вас не вистачило б! Зараз ростили б ваших дітей. А дівчинка — та сама, яку ти взяла під опіку?
— Облиште мене в спокої!
— Пробач, безтактно питаю. Але хлопчик… Схожий на Андрійка малого. Може, його син? За віком же сходиться…
