На такому тлі почалася ніч, яку потім ніхто не зміг забути.
Після вечері Даня закашлявся. Кашель став вологим, а до півночі піднявся жар. Оксана приклала долоню до його чола й упізнала те небезпечне тепло, яке не раз відчувала, доглядаючи тітку. Усе, що гнітило її останніми днями, відступило перед маленьким гарячим тілом.
Вона приготувала чай із бузини, робила вологі компреси, тримала хлопчика на руках. Пробувала те, що знала, але температура не спадала. Даню морозило, дихання йшло зі свистом. Із кожним його вдихом тривога в домі ставала гострішою.
Михайло дивився на сина і бачив не тільки його. Жар, тремтіння, каламутний погляд — пам’ять повертала Олену так виразно, ніби від тієї ночі не минуло часу. Він уже знав, чим може закінчитися чекання. Це знання позбавляло сил дужче за сам дитячий плач.
Він схопив капелюха.
— Їду по лікаря. До ранку чекати не стану. Вдруге такої помилки не зроблю.
Оксана спробувала заперечити. Дорога була темна, увечері пройшов дощ, їхати тепер небезпечно. Але, глянувши на Михайла, зрозуміла, що суперечка його не спинить. У його очах був відчай батька, який уже пережив одну втрату і не згоден бездіяти перед іншою.
Він осідлав коня й поїхав. Ніч швидко сховала його на дорозі.
Оксана лишилася з двома дітьми. Софія ще спала, не знаючи про хворобу брата. Даня палав у неї на руках. У домі, що пустішав довкола них, тіні ніби побільшали, а звуки з лісу стали тривожнішими. Оксана міняла компреси й тихо молилася. Просила тільки про одне: нехай із цього дому більше нікого не забирають. Він і так надто багато витримав.
Близько другої ночі стало гірше — але не хлопчикові. Його стан поки не змінювався. Прокинулася Софія.
Плач брата привів її на кухню. Дівчинка зупинилася у дверях і побачила дитину, що тремтить на руках в Оксани. Мокрі компреси. Чай на столі. Світло лампи й тіні, що рухаються по стінах. Окремо це були звичайні речі, потрібні біля хворого. Разом вони склалися для Софії в ту ніч, після якої мама вже не повернулася.
Дівчинка завмерла. Очі широко розкрилися, а потім пролунав крик. Не короткий скрик від несподіванки — довгий, надривний, повний жаху. Минуле стало для неї теперішнім. Вона знову опинилася поруч із бідою, яку не могла спинити, і не вміла розрізнити хворого брата й матір, що вмирає.
Софія затремтіла, сповзла по стіні й обхопила коліна. Плакала так, що в Оксани перехопило подих. В одній дитині треба було втримати життя, в іншій — вгамувати страх перед його втратою. А поруч не було нікого, кому можна було б передати бодай частину цього тягаря…
