Ольга й Наталя притихли. Оксана стояла між портретом за спиною і пильним поглядом Галини, відчуваючи, як сказане змінює все, що раніше здавалося зрозумілим. Вона не помічала схожості. Той дивний відгук при першому погляді на фотографію ще нічого їй не пояснював. Тепер чуже припущення пропонувалося як відповідь на запитання, якого вона сама собі ніколи не ставила.
А якщо Михайло й справді бачив у ній когось іншого? Якщо прив’язаність до цього дому виникла тільки в неї, а їй самій тут відведено місце чужої тіні? Оксана не знала відповіді. Від цього слова крамарки діяли сильніше: спростувати їх одним обуренням було неможливо.
У дверях з’явилася Софія. Її привабили незнайомі голоси, але, побачивши хрещену, вона заплакала. За весь час, що Оксана жила на хуторі, це сталося вперше. Дівчинка не просто вередувала і не випрошувала ласки. Зустріч із людиною з колишнього життя повернула їй біль, який вона зазвичай замикала в мовчанні.
Галина взяла похресницю на руки. У бік Оксани кинула тріумфальний погляд: сльози дитини вона вже обертала на доказ того, що має рацію. Ось кого дівчинка знає. Ось до кого тягнеться. А прийшла жінка, хоч би як поралася, все одно лишається чужою.
Оксана витримала й це. Не дала відвідувачкам побачити, як боляче вони влучили. Провела їх, стояла біля воріт і помахала вслід. Тільки коли віз зник за поворотом, притулилася до стіни й повільно опустилася на підлогу. Тепер тремтіння вже не можна було стримати.
Злість допомогла б їй зібратися. Але злилася вона менше, ніж сумнівалася. Чи потрібна тут саме Оксана? Чи місце дісталося їй тому, що когось нагадала? До цього дня вона боялася виявитися некорисною. Тепер зрозуміла, що можна бути корисною і все ж лишатися непоміченою — самою собою, зі своїм життям, із власним обличчям.
До повернення Михайла вечеря вийшла невдала. Очі в Оксани почервоніли, і приховати це не вдавалося. Йому не знадобилося довгих пояснень: сліди чужого візиту були надто помітні. Він мовчки їв несмачну їжу, а вона трималася так, ніби треба тільки закінчити звичайні вечірні справи.
Коли Оксана підвелася прибирати зі столу, Михайло нарешті заговорив. Тихо, не дивлячись на неї, обережно добираючи слова:
— Не Галині розпоряджатися в моєму домі. Ти звідси не підеш.
Оксана зупинилася біля мийки й стиснула її край. Обертатися не стала.
— Я тобі тут потрібна сама по собі? Чи тому, що на іншу схожа?
Михайло відклав виделку. Запитання було коротке, а відповісти на нього відразу він не зміг. Перед ним стояла жінка, яка повернула дому лад, а його дітям — турботу. Він відчував це ясно, але в грудях усе змішалося, щойно спробував назвати словами.
— Я про це не думав. Ти для мене Оксана. Олена була Оленою. Якщо між вами щось схоже є, я не помічав.
Він намагався пояснити, як сприймав її раніше. Але голос не звучав досить упевнено. Оксана почула вагання, а не зміст відповіді. Довше мовчати йому було не можна, і все ж саме ця спроба пояснитися вразила її ще дужче.
Вона домила посуд і пішла в задню кімнату. Навіть на добраніч не побажала. Між ними, як і раніше, був лише коридор, але вперше відстань відчувалася зовсім інакше. Тепер її створювали запитання, з якими кожен лишився сам.
У наступні дні роботи в Оксани наче побільшало. Вона робила більше, розмовляла менше. Михайло ходив домом із винним почуттям, не розуміючи, за що саме має просити пробачення. Погляд сам переходив із портрета на жінку біля печі. Він ловив себе на порівнянні, сердився і знову мимоволі порівнював. Схожість, про яку раніше не думав, тепер змушувала думати про себе саме тому, що йому на неї вказали.
Оксана помічала його погляди. У кожному їй чулося продовження Галининих слів, і вона дедалі глибше йшла в мовчання. Дім лишався вимитим, їжа з’являлася вчасно, але колишнього полегшення за столом більше не було. Чистота не могла приховати, що люди знову стали обережні одне з одним.
Софія теж відчула зміну. Після приїзду хрещеної вона замкнулася ще дужче. Знову відмовлялася від їжі, яку готувала Оксана, знову сиділа на подвір’ї з картоплею. Мовчала подовгу, дивилася суворо. Те небагато, чого вдалося досягти терпінням, ніби відступало назад. Дівчинка ще не могла довіряти дорослим настільки, щоб їхня тривога не перетворювалася відразу на її власну…
