Олена кивнула.
— Боялася, що знайдуть. І поліція, і Лариса.
— Тільки мене вона не кривдила! Жодного разу! — Назар заговорив голосніше. — Узимку знімала з себе пухову хустку, поверх моєї куртки намотувала. Сама мерзла. Прибирала в трьох місцях, поверталася за північ. Від неї пральним порошком пахло, вогкістю. І все одно то яблуко мені принесе, то пряник, то карамель. Ви про гроші говорите, а я пам’ятаю ось це.
Олена не перебивала. Кожен із цих маленьких подарунків відгукувався в ній болем: турботу, яку вона мріяла давати синові сама, давав йому інший чоловік. Але зараз Назар не стільки виправдовував злочин, скільки рятував єдину світлу частину своїх спогадів. Відібрати в нього і її Олена не могла.
— Потім вона захворіла, — вів далі він тихіше. — Мені дванадцять було. Кашляла страшно. Кімната маленька, все чути, навіть коли хочеться не чути. Лікарів… Грошей у нас не було. І з документами, видно, теж було негаразд. Вона трави заварювала, молоко гаряче пила. А я поруч сидів. Нічого зробити не міг.
Останні слова далися йому важко. Відтоді минуло вісім років, але безпорадність дванадцятирічного хлопчика не зникла разом із дитинством. Вона лишалася в тому спогаді, який він зазвичай оминав, подумки повертаючись до Ольги.
— Одного ранку не прокинулася. От і все.
За вікном дощ почав стихати. Уже не обрушувався на дах, а шурхотів рівно й монотонно. У повітрі сторожки пахло мокрим пилом і дровами. Назар подивився на долоні й невесело всміхнувся.
— Далі був притулок. Паркан, коридори. Підгоріла каша, дезінфекція. Вихователям до тебе діла немає. Першої ж зими втік.
Він витягнув руки перед собою. Розповідати про голод здавалося безглуздим: слова не могли передати, що робить із людиною потреба постійно шукати тепло й їжу. Руки говорили зрозуміліше. Старі світлі шрами, збиті суглоби, загрубіла шкіра — все, від чого пристойні перехожі зазвичай відводили погляд.
— Поки ви коробки купували, я на теплотрасах спав. У підвалах ховався. За булку доводилося битися, за місце біля батареї теж. Не тому, що подобалося. Тому, що інакше лишався без усього.
Олена подивилася на його кисті. Двадцять років — вік, у якому людина ще тільки починає доросле життя, а на цих руках уже було записано стільки пережитого. Бруд в’ївся глибоко, тонкі шрами перетинали шкіру, кісточки вкривала жорстка кірка. Вона уявляла удари й холод, які він витримав, і кожне таке уявлення завдавало майже фізичного болю.
Вона потягнулася вперед і торкнулася його долонь. Назар за звичкою сіпнувся, збираючись прибрати руки, але Олена втримала. Не злякалася ні бруду, ні грубої шкіри. Просто взяла їх у свої, ніби тільки тепер змогла торкнутися років, у яких її не було поруч.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Що не знайшла раніше. Я шукала. Коли з’явилися гроші, наймала детективів. Але Ольга вміло плутала сліди, переїжджаючи з міста в місто… А ти жив ось так. Кожна твоя рана — ніби моя провина.
Назар дивився на неї розгублено. За вісім років чужі дотики майже завжди означали, що треба насторожитися. Чуже співчуття найчастіше закінчувалося тим, що людина йшла далі. Олена нікуди не йшла. Схилившись над його руками, вона плакала так, ніби біль, про який він розповів, ставався з нею самою.
Йому не було чим від цього захиститися. Різке слово виглядало б безглуздим, відсмикнути долоні вже не хотілося. Він дозволив їй тримати свої пальці й уперше за розмову спитав не для того, щоб заперечити:
— А як ви взагалі опинилися тут? Ольга вже вісім років як померла. Чому ви саме сьогодні прийшли?
Олена відпустила його руки й витерла обличчя. У ній знову з’явився вираз людини, звиклої збиратися, коли важко.
— Місяць тому до мене приїхав адвокат Коваленків. Привіз листа від Андрія…
