Усі розуміли, як цього мало.
Після цього Юрій почав з’являтися біля коледжу, біля спортзалу, куди Денис ходив на бокс, і на парковці біля продуктового магазину, коли Марина брала його із собою у справах. Він не підходив і не заводив розмов. Щоразу лише стояв осторонь і дивився. Біля коледжу, біля спортзалу, біля магазину — одна й та сама нерухома постать, одна й та сама безмовна загроза. Юрій перетворився на невідступну тінь.
Уночі Денисові снилося, як батько вривається до гостьового будинку й волочить його надвір, назад у колишнє життя. Він прокидався від власного крику, мокрий від поту. Марина лишалася з ним, поки він знову не засинав.
— Усе буде добре. Обіцяю, усе буде добре, — повторювала вона.
Денис хотів повірити. З кожним днем це ставало дедалі важче.
У суботній ранок родина зібралася на терасі. Попри все, що відбувалося, вони намагалися жити хоча б приблизно як раніше. Марина привезла дітей до прабабусі, і дім наповнився сміхом та галасом.
Дев’ятирічні близнюки Віра й Кирило обожнювали дядька Дениса. Тепер вони гасали за ним подвір’ям і випрошували історії. Лише за такими іграми йому вдавалося забути про все інше.
— Дядю Денисе, розкажи, як ти прабабусю врятував!
— Уже сто разів розповідав.
— Будь ласка, ну будь ласка!
Денис засміявся й поступився. Він почав розповідати, як урятував прабабусю, розігруючи те, що сталося, за ролями й змінюючи голос для кожного з учасників. Віра й Кирило слухали, широко розплющивши очі, ніби чули цю історію вперше.
Бічна хвіртка відчинилася непомітно для всіх. Юрій проник на подвір’я тихо, мов привид.
— Здрастуй, синку.
Денис обернувся. Батько стояв менш ніж за три метри. Помітити його раніше він не встиг. Діти з цікавістю розглядали незнайомця.
— Це хто? — спитав Кирило.
— Тато вашого дядька Дениса, — відповів Юрій, присідаючи перед ними навпочіпки. — А ви хто такі, малята?
— Забирайся, — вимовив Денис тремтячим голосом. — Віро, Кириле, зараз же в дім!
Відчувши недобре, близнюки побігли, на ходу кличучи батьків. Батько й син лишилися вдвох.
— Тут тобі нічого робити, — сказав Денис і відступив.
— Я маю право бачитися зі своєю дитиною.
— Ти мною не розпоряджаєшся. Я повнолітній і бачити тебе тут не хочу.
Юрій засміявся.
— Для мене папірці багатенького хлопчика — порожнє місце.
— Чого тобі треба?
Батько наблизився на крок. Усмішка зникла.
— Забрати своє. Син ти мені чи ні? Тобі тут голову задурили, змусили забути, звідки ти взявся. Тільки сім’я в тебе — я. Такий зв’язок не розірвеш.
— Ти мене покинув! — закричав Денис, уже не стримуючи сліз. — Пішов, і я лишився сам. Голодував, ночував на вулиці, ледь не помер. Ти ж де був?
— У мене були неприємності.
— У тебе вони завжди! І щоразу винні інші.
Ще крок Юрія — і Денис уперся спиною в садову стіну. Відступати вже не було куди.
— А тепер слухай уважно, — тихо, загрозливо заговорив батько. — Сьогодні їдеш зі мною додому. Просто зараз. А своїй новій розкішній сімейці скажеш, щоб виписали нам чек за всі місяці, поки тебе в себе тримали. І сума потрібна пристойна. Ти зрозумів?
Гроші. Денис від самого початку підозрював саме це.
— А відмовлюся?
Холодна усмішка повернулася на Юрієве обличчя.
— Тоді журналісти дізнаються від мене про твою маму. Як вона померла насправді.
Денис завмер.
— Що ти верзеш? Про що це?
— Хворіла вона, так. Але сам рак не звів би її в могилу так швидко. — Юрій нахилився майже впритул: між їхніми обличчями лишалося кілька сантиметрів. — Вона кинула ліки, перестала боротися. Чому? Жити зі мною більше не могла. Я влаштував їй пекло, і вона віддала перевагу смерті, аби тільки не терпіти далі.
Кожна фраза била Дениса. Дихати не виходило, думки плуталися.
— Брешеш.
— Ні. У знайомих її спитай, у медсестер у лікарні. Усі знали: здалася, щоб від мене звільнитися. А найприкріше знаєш що? Був би ти кращим сином, вона, може, й лишилася б. Знайшла б заради кого жити далі…
