Микола прийшов до четвертого боксу близько одинадцятої вечора, коли відділення стихло й під стелею лишився тільки рівний гул вентиляції. Наталія напівсиділа на подушках. Катетер ще лишався в ліктьовому згині, а волосся медсестра зібрала в нерівний пучок. У колі світла від нічника змарніле обличчя здавалося майже таким, яким він запам’ятав його в молодості.
— Усе-таки прийшов, — прошепотіла вона.
— Обхід.
Він узяв її за зап’ясток і відрахував сімдесят шість ударів. Відпустив її руку на кілька секунд пізніше, ніж вимагав огляд.
— Колю, слідча мені розповіла. Це правда?
— Ти про пластир?
— Про Пашу.
— Правда.
Наталія повернулася до чорного вікна. Вона не плакала й не здригалася. Тільки пальці повільно збирали простирадло в щільну складку, розгладжували його й знову стискали тканину.
— Тридцять років, — промовила вона, дивлячись у темряву. — Тридцять років я прасувала йому сорочки. Знала про ту жінку, терпіла, переконувала себе, що це мине. А він снідав навпроти мене і, мабуть, уже все підраховував.
Микола тихо покликав її на ім’я, але Наталія ніби не почула.
— Він сам наклеїв це сюди. — Вона прикрила долонею червоний слід під ключицею. — Потім поцілував просто поверх пластиру й попросив берегти серце.
Микола підвівся, дійшов до вікна й повернувся до стільця. На моніторі змінювалися цифри: сімдесят шість, сімдесят сім, знову сімдесят шість.
— Тобі зараз не можна хвилюватися. Давай я покличу…
— Не треба говорити зі мною по-лікарському, — перебила вона. — Скажи хоч щось справжнє. Не висновок, не призначення, не чергову фразу. Хоча б один раз за всі ці роки…
