Наступного ранку Тарас підвівся раніше, ніж звичайно, ретельно поголився, надушився так щедро, що запах дійшов до кухні раніше за нього, і вдягнув найкращу сорочку — ту саму, в якій колись говорив мені про кохання й вірність. Він ходив квартирою з діловим виглядом, насвистував дратівливу мелодію й поглядав на годинник.
Я сиділа за столом, пила міцну каву й спостерігала за цим чепурним павичем.
— Куди зібрався зранку такий урочистий? — запитала я.
Він розправив плечі, застебнув манжету й усміхнувся широко, самовдоволено.
— До твоєї мами заїду. Хочу поговорити по-сімейному. Попрошу в неї грошей на ремонт у моїй однушці. Що моє, те й твоє, ми ж не чужі люди. Галина Миронівна жінка забезпечена, має зрозуміти ситуацію й допомогти.
Я подивилася йому в очі. Там не було й тіні тривоги, ні спроби прорахувати наслідки. Тільки світла, безкрая впевненість людини, яка вигадала дурницю й уже встигла назвати її планом.
Він збирався попросити гроші в моєї матері на ремонт квартири, яку потай подарував сестрі. І все це під соусом сімейних цінностей.
— Щасливої поїздки, — сказала я рівно.
— Дякую, кицю, я швидко, — кинув він, поцілував мене в маківку й майже урочисто вийшов із квартири…
