Правда відкрилася в четвер. Я шукала страховий поліс у папці з документами, що лежала в спільній шафі. Поліса там не виявилося. Зате між старими договорами лежав свіжий витяг із майнового реєстру.
Я машинально ковзнула поглядом по рядках і зупинилася на знайомій адресі — тій самій однокімнатній квартирі Тараса. У графі власника значилася Олеся. Я перечитала аркуш ще раз, повільніше. Дата переоформлення — тиждень тому. Підстава — дарча.
У кімнаті стало напрочуд тихо. Я акуратно повернула папір туди, де він лежав, і закрила папку. Усередині не спалахнула істерика, не піднялася хвиля сліз. Навпаки, все ніби застигло й стало прозорим.
Мій чоловік добровільно відмовився від єдиного житла, яке йому належало. Не продав, не обміняв, не заклав. Просто подарував сестрі. Чому? Відповідь лежала на поверхні так явно, що навіть прикро було. Бо сам він уже зручно жив на моєму ортопедичному матраці, їв за моїм столом і називав мою квартиру «нашим домом». Одружений чоловік, за його логікою, міг дозволити собі широкі жести: у дружини ж є стіни.
Але однієї подарованої квартири Олесі було б замало. Я знала і її, і його. У тій однокімнатній давно потрібен був ремонт, а майбутній дитині, на думку Олесі, напевно належало світле гніздечко. Тарас із його зарплатою, кредитом на машину, звичкою обідати в кафе й обнуленим запасом нерухомості таку ношу не витягнув би…
