— Вставай, їдь і повертай мою річ на місце, — промовила я, дивлячись йому в обличчя. — Зараз. Інакше завтра я відвезу Олесі твої зимові черевики. Їй ходити важко, нехай у них по квартирі маршує.
Тарас шумно дихав, міркував про милосердя, сімейну підтримку й жіночу м’якість, але по відпарювач усе-таки поїхав. Після цього була спроба винести частину мого посуду, бо в Олесі, бачте, нема в чому варити суп. Потім він оформив доставку якихось величезних баулів із дитячими речами на мою адресу: сестра скуповувала їх із рук по всьому місту за гроші брата, а кур’єри не хотіли безкоштовно тягти важке на верхній поверх старого будинку без ліфта.
Щоразу я зупиняла ці набіги без крику й театральних сцен. Просто закривала доступ до того, що належало мені. Моя квартира не була складом, перевалочною базою й пунктом тимчасової роздачі благ для дорослої жінки, яка звикла приймати чужу допомогу як природне дихання.
Тарас ображався, грюкав дверцятами, ішов розмовляти телефоном у коридор і повертався з обличчям недооціненого праведника. А потім раптом змінився. Став поступливим, навіть лагідним. Називав мене господинею, готував сніданок, не заводив розмов про Олесю і більше нічого не виносив із дому.
От тільки я давно не вірила в раптове зцілення від нахабства. Якщо людині, якій кілька разів дали по руках за спробу поцупити дрібницю, раптом починає усміхатися, значить, вона вже встигла винести щось велике…
