Його героїзм особливо розквітнув після нашого весілля. У мене була своя квартира — не тимчасовий прихисток, не тісна коробка, а нормальне, світле житло, що дісталося від бабусі. Я вклала в нього гроші, сили, нерви й безліч вечорів, проведених між будівельним пилом і каталогами плитки. Кожна шафа, кожна розетка, кожен метр підлоги були вистраждані мною.
Тарас в’їхав до мене скромно: дві валізи, горщик із фікусом і запевнення, що йому багато не треба. Спочатку ми жили рівно. Я працювала старшою флористкою у великій мережі оранжерей, заробляла пристойно й любила свій порядок. Він був менеджером середньої ланки: без кар’єрних феєрверків, зате комунальні платежі й продукти оплачував без нагадувань.
Його однокімнатна квартира весь цей час здавалася й приносила йому приємні гроші «на себе». Коли Олеся завагітніла, мешканців він попросив звільнити приміщення й пустив сестру. Я не втручалася. Це була його власність і його рішення. Але невдовзі з’ясувалося, що чужим проблемам у чужій квартирі тісно.
Спочатку зник мій відпарювач. Я повернулася з роботи, зняла взуття, відкрила шафу — порожньо.
— Я Олесі відвіз, — повідомив Тарас із кухні з такою легкістю, ніби йшлося про пачку серветок. — Їй прасувати важко, живіт заважає. А відпарювачем швидко: раз-два, і готово. Ти ж не станеш скупитися для вагітної?
Я навіть пальта не зняла. Підійшла до столу, забрала в нього тарілку з недоїденою вечерею й поставила в мийку…
