Коли за ним зачинилися двері, я не стала хапатися за заспокійливе. Просто взяла телефон і набрала маму.
Галина Миронівна була жінкою, яку неможливо було застати зненацька надовго. Вона володіла приватною стоматологічною клінікою в центрі міста, починала колись із крихітного кабінету в напівпідвальному поверсі, а тепер керувала штатом приблизно в три десятки людей і сама бралася за найскладніші випадки. У фінансових питаннях у неї не було ні туману, ні сентиментів: тільки точність, холодна пам’ять і залізна хватка.
Тараса вона до цього дня терпіла. Вважала його не небезпечним додатком до мого життя: не блиск, звісно, але й не катастрофа. Як з’ясувалося, катастрофа просто дозрівала.
— Оксано, у мене кілька хвилин до пацієнта, — пролунав у слухавці бадьорий голос. — Кажи.
— Мамо, до тебе їде циркова вистава. Головна роль у мого поки що чоловіка. Буде просити велику суму.
— На якій підставі? — голос матері відразу став зібраним.
— На тій, що він подарував свою квартиру Олесі. Тепер хоче за твій рахунок робити там ремонт і впевнений, що ти розчулишся заради миру в сім’ї.
На тому кінці повисла коротка тиша. Я навіть почула далекий дзвін інструментів.
— Подарував? — уточнила мама.
— Повністю.
— Тобто тепер у нього за душею валіза і фікус?
— Приблизно так.
— Прекрасно, — сказала Галина Миронівна з тим особливим спокоєм, від якого в її боржників зазвичай починали тремтіти руки. — Не хвилюйся. Прийму зятя гідно…
