Селище жило неквапливо. Люди тут здебільшого були сімейні, багато хто вже з дорослими дітьми. Хтось приїжджав тільки на вихідні, хтось жив постійно, як ми. Влітку всі частіше вибиралися з будинків: обговорювали розсаду, ремонт, паркани, ціни на матеріали, кликали одне одного на м’ясо у двір. Такі розмови збоку здаються дрібницями, але з роками саме вони стають частиною спокою. Поступово ставало зрозуміло, хто живе за сусідньою хвірткою, хто першим дасть інструмент, хто принесе драбину, хто зайде ввечері просто перекинутися кількома словами.
У мене була невелика будівельна фірма. Нічого величезного, але свою справу я знав, люди були перевірені, тому останні роки я міг частіше працювати з дому й менше їздити в місто. Мене вже втомлювали затори, шум, поспіх, ці нескінченні дзвінки, після яких голова надвечір ставала порожньою. У селищі ж день мав зрозумілий порядок: справи, двір, документи, іноді зустрічі, іноді сусідські посиденьки.
Олена була зовсім іншою. Вона завжди тягнулася до руху, до людей, до розмов. У молодості вона встигала все: дітей підняти, роботу не покинути, дім тримати в такому порядку, ніби речі самі знали свої місця. Вона працювала бухгалтеркою, була зібраною, акуратною, іноді навіть надто вимогливою до себе. Коли діти виросли, у ній ніби звільнився простір, який вона почала заповнювати собою: фітнесом, прогулянками, дієтами, заняттями з дихання, якимись курсами, де вчили слухати тіло й не втрачати внутрішньої рівноваги.
Я ставився до цього без роздратування. Іноді посміювався, але не заважав. У нашому віці людина має право шукати те, що допомагає їй не почуватися списаною. Олена стала уважнішою до одягу, до обличчя, до харчування. З’явилися спортивні костюми, розмови про користь пари, загартовування й правильного відпочинку. Так у її розкладі закріпилася п’ятнична лазня з подругами. Вона пояснювала це просто: після тижня треба розслабитися, попаритися, посидіти в жіночій компанії, поговорити про все, про що при чоловіках зазвичай не говорять.
Спочатку я не бачив у цьому нічого дивного. У кожного має бути своє місце, де можна видихнути. Але потім п’ятниці почали змінюватися. Олена стала повертатися пізніше. Спершу затрималася на годину, потім на дві, потім прийшла майже під ранок. На мої погляди відповідала усмішкою: мовляв, засиділися, заговорилися, час пролетів. І начебто в цьому не було нічого такого, за що можна було б ухопитися. Але в домі після її повернень залишалося відчуття, ніби разом із нею входило щось чуже.
Від неї пахло віником, гарячими дошками, шампунем, іноді вином. Але під цими запахами проступав інший слід — невловимий, надто тонкий, щоб назвати його вголос, і надто явний, щоб повністю себе обманути. Вона швидше проходила у ванну, довше розбирала сумку, менше дивилася мені в очі. Я намагався переконати себе, що це вік, втома, мої власні страхи. Але з кожною п’ятницею всередині ніби натягувалася тонка дротина, і я вже чув, як вона дзвенить…
