Серед сусідів особливо помітним був Мирон. Він жив через два будинки й вважався людиною надійною, з тих, хто не робить гучних заяв, але завжди опиняється поруч, коли потрібна допомога. Перекосилася хвіртка — Мирон уже з інструментом. Потекла труба — він радить, де взяти нормальні деталі. Треба привезти дошки — підкаже, у кого дешевше й чесніше. Ми з ним спілкувалися рівно, по-сусідськи тепло. Іноді сиділи ввечері, випивали по чарці, обговорювали ділянку, роботу, погоду. У нього теж була дружина, разом вони прожили близько десяти років. Жодної особливої дружби на все життя, просто нормальні стосунки людей, яким доводиться жити поруч.
Олена збиралася в лазню майже однаково. Ближче до сьомої діставала сумку, складала рушник, змінний одяг, іноді брала щось до чаю. Зав’язувала волосся, поправляла біля дзеркала шарф, перевіряла телефон. Я в цей час влаштовувався у вітальні. У холодильнику стояло пиво, на плиті — вечеря, яку вона заздалегідь залишала мені. Я вмикав старий фільм або матч, розігрівав їжу й удавав, що вечір належить мені. Але з часом ця свобода стала схожою не на відпочинок, а на порожнечу.
Одного разу вона повернулася близько першої ночі. Я почув, як клацнув замок, як вона обережно зайшла, ніби боялася розбудити не мене, а мої підозри.
— Добре посиділи? — запитав я, коли вона поставила сумку на кухонний стілець.
Олена швидко усміхнулася, майже звично.
— Дуже. Після тижня прямо відпускає. Попарилися, чаю випили, поговорили.
— До ночі розмови?
Вона зняла шарф, повісила його на спинку стільця й махнула рукою, ніби я чіплявся до дрібниці.
— Ну ти ж знаєш, як буває. Дівчата розійшлися, потім трохи вина, потім ще одна тема, ще одна. Я сама не помітила, як пізно стало.
Слова були гладенькі. Навіть занадто. Я дивився на неї й розумів, що в мене немає доказів. Лише затримки, чужа м’якість у голосі, запахи, які не вкладалися в пояснення, і це дивне відчуття, що дружина щоразу повертається не від подруг, а з життя, куди я більше не маю входу.
За тиждень усе повторилося. Олена пішла, дім стих, телевізор бурмотів у вітальні, а я ніяк не міг зосередитися. Близько десятої у двері постукали. На порозі стояв Тарас, наш спільний знайомий із селища. Він був прямою людиною, без зайвої обережності в словах, але того вечора чомусь м’явся, ніби прийшов не на чай, а з важкою звісткою.
— Один удома? — запитав він, заходячи на кухню.
— Олена в лазні, — відповів я. — Сідай. Чай поставлю.
Тарас сів, покрутив у пальцях цигарку, але так і не закурив. Він довго мовчав, потім підняв на мене очі.
— Дмитре, не люблю я лізти в чуже. Але якщо промовчу, потім сам себе поважати не буду.
У мене одразу стиснуло під ребрами.
— Кажи, раз прийшов.
— Бачив я Олену минулої п’ятниці, — сказав він тихіше. — Не біля громадської лазні. Вона зайшла у двір до Мирона. Я повз ішов, вона мене не помітила. Вони потім до його лазні попрямували. Я не знаю, що там було, не бачив усього, але виглядало це не як випадковий візит до сусіда.
Я перепитав, хоча кожне слово почув надто ясно.
— До Мирона?
— Так. Я б не став говорити, якби сумнівався в тому, що бачив. Може, ти сам вирішиш, що з цим робити. Але я подумав: на твоєму місці я хотів би знати.
Після його відходу кухня здалася чужою. Чай охолов, світло над столом різало очі, а в темному вікні відбивалося моє обличчя — напружене, постаріле за один вечір. До цього підозра була туманом. Тепер у неї з’явилися ім’я, двір і хвіртка…
