Наступний тиждень я жив ніби з каменем за пазухою. Олена ходила поруч, говорила про покупки, рахунки, розсаду, про те, що треба б помити вікна й замовити щось для кухні. Я відповідав спокійно, іноді навіть надто спокійно. Мені було важливо не видати себе. Усередині ж кожна її звичайна фраза звучала як частина брехні. Я дивився на неї й думав, скільки разів вона вже вимовляла подібні побутові слова після того, як поверталася звідти, де не мала бути.
Питати прямо я не збирався. Вона знайшла б пояснення. Сказала б, що зайшла випадково, що переплутали місце, що допомагала передати щось подругам, що Тарас не так зрозумів. Брехня завжди вміє швидко перевдягнутися, якщо дати їй час. Мені потрібні були не виправдання. Мені потрібно було побачити самому. Тільки тоді я зміг би перестати сперечатися із собою й визнати те, що вже давно стукало зсередини.
П’ятниця прийшла ніби надто швидко. Увечері Олена дістала сумку, акуратно склала рушник, довго дивилася на себе в дзеркало. Я сидів у вітальні й тримав пульт у руці, хоча не розумів, що йде по телевізору.
— Сьогодні, мабуть, знову затримаюся, — сказала вона, зав’язуючи шарф. — Дівчата хотіли посидіти довше.
— Добре, — відповів я. — Не чекатиму.
Вона підійшла, легко поцілувала мене в щоку. Від неї пахло свіжими парфумами, чистою тканиною й якимось передчуттям, яке вдарило сильніше за будь-які докази. Двері зачинилися. Я залишився сидіти, рахуючи хвилини. Треба було дати їй відійти, не насторожити, не видати себе кроками за спиною. Серце билося так важко, ніби я йшов не за дружиною, а назустріч вироку.
Хвилин за десять я накинув куртку й вийшов. Селище вже темніло. Ліхтарі горіли рідкими жовтими плямами, між ними лежали смуги сирих сутінків. Олена йшла попереду впевнено, не озиралася. Я тримався на відстані, ховався біля парканів, сповільнювався там, де дорога ставала відкритою. Її силует то зникав у темряві, то знову виникав під ліхтарем.
Дорога до громадської лазні проходила повз будинок Мирона. Я знав це місце до кожного куща, до кожної нерівності біля хвіртки. І все одно, поки вона наближалася до його ділянки, у мені жевріла остання слабка надія: зараз пройде повз, зараз зверне далі, зараз виявиться, що Тарас помилився, а я просто старий дурень, який злякався власних підозр.
Олена дійшла до рогу, трохи сповільнила крок і швидко ковзнула у хвіртку Мирона.
У цю мить усередині все обірвалося. Вона зробила це не нерішуче, не випадково, не як людина, що зайшла спитати щось по-сусідськи. Вона увійшла туди звично. Я підбіг ближче й сховався за густим кущем біля паркану. Двір проглядався досить добре. За кілька секунд на ґанку з’явився Мирон. Він не здивувався. Не запитав, навіщо вона прийшла. Вони лише перезирнулися — коротко, мовчки, так, ніби слів уже давно не потрібно було.
Потім вони пішли до його лазні. Спокійно. Без метушні. Без ніяковості. Олена і Мирон. Моя дружина і мій сусід. Я сидів у темряві, стискаючи кулаки так, що заніміли пальці. Хотілося увірватися, розчинити двері, крикнути, розбити цей вечір на уламки просто зараз. Але разом із болем у мені піднялося щось холодне. Я зрозумів, що звичайний скандал дасть їм вихід: сльози, виправдання, шепіт сусідів на кілька днів — і все. А мені хотілося, щоб правда вийшла так, щоб сховатися було неможливо…
