Мирослава Павлівна увірвалася у вузький передпокій знімної квартири з таким виглядом, ніби це помешкання давно вже видали саме їй. Вона ледь не зачепила плечем вішак, гучно поставила біля стіни об’ємну сумку й кинула на тумбочку товстий каталог шпалер. Глянцеві сторінки самі розгорнулися віялом: смуги, завитки, важкі троянди, золотисті візерунки — усе крикливе, липке, зовсім чуже цьому маленькому житлу.
Остап зайшов слідом і застиг біля порога. Куртку він не знімав, тільки м’яв пальцями язичок блискавки, ніби саме від нього залежало, чим завершиться розмова. Його погляд тривожно бігав між матір’ю та дружиною. Ярина відразу зрозуміла: він привів сюди не посередницю, а виставив попереду себе тараном жінку, якій сам звик поступатися в усьому.
— Слухай уважно, невістко, — сказала Мирослава Павлівна замість привітання. — Якщо гроші є, отже, час розпорядитися ними з розумом. Квартиру оформите на Остапа, ключі передасте мені. Я вже прикинула, як там усе облаштувати. Не люблю безладу.
Ярина повільно перевела погляд із каталогу на свекруху, потім на чоловіка. З кухні тягнуло слабким запахом учорашнього чаю, за стіною хтось пересував стілець, холодильник звично здригався й гудів. Звичайний вечір раптом став схожим на безглузде засідання, де її власні заощадження вже встигли поділити без неї.
— Як цікаво, — тихо сказала вона. — Виявляється, у мене вдома можна ухвалювати рішення про мене, поки я просто стою поруч. Мирославо Павлівно, ви, здається, забули одну дрібницю: ці гроші я збирала до шлюбу. Тоді я ще навіть не знала, що Остап існує.
— У сім’ї немає твого й мого, — різко відповіла свекруха, розправляючи на грудях строкату хустку. — Дружина повинна думати не тільки про себе. Я все життя в селі крутилася: піч, город, холод, хвора спина. Маю право на міську квартиру. Твої батьки й так звичні, земля їх тримає. Нехай живуть там, де жили.
Ярина не спалахнула й не перебила. Її спокій, навпаки, став щільнішим, твердішим.
— Моїм батькам по шістдесят п’ять. У їхньому домі після кожної зливи доводиться підставляти миски під стелю. Вам п’ятдесят, і минулого літа ви всім показували новий фасад і свіжий ремонт. Квартиру купують для моїх батьків. Вони переїдуть ближче до лікарів, магазинів і нормального транспорту. Ми з Остапом залишаємося тут і далі відкладаємо на власне житло. Це єдиний чесний варіант.
Остап нарешті відлип від дверей.
— Ярин, ну навіщо так різко? Мама ж не тільки для себе просить. Вона буде поруч, допоможе, підтримає. Твоїм у місті важко стане, вони до землі звикли. А в мами тиск, їй поліклініка під боком потрібна.
— У твоєї мами тиск піднімається від кожної чужої радості, — сухо промовила Ярина. — Остапе, слухай уважно: мої дошлюбні заощадження підуть на житло моїм батькам. Твоя мати залишиться у своєму відремонтованому домі. Більше обговорювати нічого.
Мирослава Павлівна змахнула рукою до грудей, ніби їй щойно завдали смертельної образи.
— Ти чуєш, сину? Я до неї як до рідної, а вона мене за двері. Ні поваги, ні вдячності. Вдає з себе господиню життя.
— Зараз ви стоїте у квартирі, за яку плачу я, — голос Ярини став холоднішим. — Двері он там. Користуйтеся.
Свекруха схопила каталог, розвернулася так різко, що сумка стукнула по одвірку, і викотилася на сходовий майданчик, бурмочучи про невдячну молодь і ганьбу. Остап кинув на дружину ображений погляд, ніби саме вона зруйнувала щось прекрасне й сімейне, і поспішив за матір’ю.
— Мамо, зачекай! Ми ще все вирішимо, не гарячкуй!
Ярина зачинила двері й повернула ключ. Два сухі клацання пролунали особливо виразно. Вона кілька секунд дивилася на замок і вперше дозволила собі назвати те, що відбувалося, без пом’якшень: її чоловік не просто слухався матері, він вважав її межі чимось тимчасовим і необов’язковим…
