Влада не обирала ні сім’ю, ні тісну квартиру, ні порядок, у якому їй довелося з’явитися на світ. Діти в їхньому домі ніби йшли один за одним: старший, потім наступний, потім ще — і так до неї, наймолодшої, сьомої за ліком. Вона росла тихою, майже непомітною, але дуже рано почала розуміти те, що дорослі воліли не вимовляти вголос.
Батько, Павло, йшов із дому ще в сірій ранковій темряві, коли вікна сусідніх квартир тільки починали світлішати. Повертався пізно, важкою ходою, із запахом верстата, металу й холодного повітря на одязі. Мар’яна, Владчина мати, ніби не виходила з нескінченного кола домашніх справ: то дитина на руках, то каструля википає, то білизну треба прополоскати, то комусь терміново пришити ґудзик або заштопати рукав.
Поки Влада була зовсім маленькою, їй здавалося, що інакше люди й не живуть. У їхній кімнаті завжди хтось спав, хтось збирався, хтось шукав шкарпетку, хтось їв на ходу. Одяг переходив від старших до молодших, тарілки наповнювалися суворо по черзі, а добавку просили тільки найсміливіші — і то рідко. Старшому братові, коли народилася Влада, вже виповнилося п’ятнадцять. Він закінчував дев’ятий клас і думав про те, куди піти вчитися далі, а не про те, як у домі з’явилася ще одна мала.
— Владко, вставай, у садочок запізнимося, — щоранку квапила її мати.
Разом із нею збиралися ще двоє дітей. У коридорі ставало тісно від ліктів, черевиків, шапок, дитячих невдоволених голосів і маминих швидких, втомлених наказів.
— А що я сьогодні вдягну? — питала Влада, коли їй було три роки, і дивилася на матір так серйозно, ніби йшлося не про майку й спідницю, а про щось дуже важливе.
— Знову питаєш? — Мар’яна тільки зітхала. — Усе твоє в тумбочці. Бери, що лежить.
Влада називала тумбочкою старенький комодик із трьома полицями. У ньому лежали трусики, майки, колготки, вицвілі футболки, спіднички, які вже встигли прожити чуже життя. Вона акуратно діставала одяг, розгладжувала тканину долонькою і тоді ще не знала, що десь діти отримують речі не тому, що старші з них виросли, а тому, що батьки купили їх спеціально.
Найболючіше вона усвідомила це перед першим шкільним святом. Мар’яна посадила доньку на ліжко й почала натягувати на неї білі колготки. Влада раптом помітила під коліном щільну штопку: нитки вибивалися з тканини, шов був грубим і темним, наче чужий знак на білому місці.
— Я в таких не піду, — сказала вона майже пошепки, але вперто.
— Тоді ні в яких не підеш, — відповіла мати, не підводячи голови. — Інших немає.
— Чому Катерині, коли вона була маленькою, діставалися нормальні, а мені ось ці? — Влада трималася з останніх сил, але голос усе одно зірвався.
Мар’яна опустилася на край ліжка, втомлено провела долонею по обличчю.
— Донечко, зараз нема з чого купувати нові. Одягнеш їх на свято, а потім знімемо й заховаємо. Один раз потерпиш.
Влада дивилася на заштопане місце й уперше відчула, як сором може оселитися просто в одязі. Бідність виявилася не просто відсутністю грошей — вона змушувала вдавати, ніби чужий погляд нічого не означає, ніби ніхто не помітить того, що видно всім…
