Пізніше Влада стала краще розуміти матір. Їй було шкода Мар’яну, яка з ранку до ночі крутилася між плитою, тазом, голкою й дитячими проханнями. Шкода було й батька: коли Павло брав її на руки, вона щокою відчувала його шорсткі долоні, такі тверді, ніби в них назавжди в’їлася важка праця.
У їхньому домі кожен мав бути корисним. Старші доглядали молодших, молодші приносили, подавали, збирали крихти зі столу, терпляче чекали, доки до них дійде черга. Мар’яна берегла речі майже як живі: сварила за порваний рукав, за пляму, за недбало кинуту кофту. Коли сусідки віддавали пакет старого взуття, суконь чи кофт, вона дякувала й забирала все без зайвих питань. Потім довго перебирала на кухні, відкладала ґудзики, перевіряла блискавки й вирішувала, кому що ще послужить.
Так Влада навчилася охайності. Не тому, що з народження любила порядок, а тому, що зіпсована річ у їхньому домі ставала майже бідою. Шкільні зошити в неї завжди були чистими, підручники — в обкладинках, кутики — рівно загнутими. Вона писала обережно, намагалася не робити помарок і не виривати аркушів. Навіть папір треба було берегти.
Павло й Мар’яна по-своєму пишалися дітьми. Ніхто не потрапив у погану компанію, ніхто не приносив додому серйозних неприємностей. Усі швидко розуміли: якщо зірвешся, легше не стане нікому. Влада, наймолодша, нібито була улюбленицею, але найчастіше від неї чекали одного — щоб вона не заважала, не просила зайвого й сама здогадувалася, де треба поступитися.
У сьомому класі вона підійшла до матері з питанням, яке давно дряпало зсередини. Мар’яна саме чистила картоплю, і Влада кілька хвилин стояла поруч, не наважуючись почати.
— Мам, чому ми живемо так важко?
Мати підвела очі. У них одразу майнув захист, ніби донька не запитала, а дорікнула.
— А хто зараз легко живе? Думаєш, тільки нам важко?
— Я не про це. Навіщо було народжувати стільки дітей, якщо ви з татом знали, що всім усього не вистачить?
Картоплина випала з маминих рук назад у миску. Мар’яна зблідла, і Владі стало страшно, але слова вже прозвучали.
— Отже, я вас погано ростила? — тихо запитала мати, і від цього стало ще важче.
— Ні, мамо. Ти вчила нас працювати, не брехати, не брати чужого. Я про інше. Дитину ж треба одягнути, взути, годувати, навчити. Потім, може, допомогти їй почати своє життя. Хіба про це не треба думати заздалегідь?
Вона говорила надто доросло для тринадцяти років і сама це чула. Але інакше не виходило: дитячі образи давно склалися в одне велике запитання.
— Не тобі мене судити, — різко сказала Мар’яна, підвелася й пішла до плити.
Влада залишилася біля столу. У кімнаті було чути, як за стіною хтось із молодших сміється, як із крана капає вода. Вона прошепотіла вже не матері, а самій собі:
— Я не суджу. Просто не розумію, навіщо приводити дітей туди, де їм від самого початку так боляче…
