Вона хапалася то за руку Романа, то за Віктора. Їй теж запропонували проїхати й дати пояснення.
Посеред світлиці лишився Віктор, усе в тій самій новій сорочці, приготовленій для нового життя. Жалюгідний, розгублений, він нагадував хлопчиська, спійманого на крадіжці. Бурмотів виправдання, потягнувся до дружини, та Марина відступила, не дозволивши торкнутися. Руки в нього опустилися.
Забрали й його — як співучасника. Підроблення, спроба шахрайства, винесені документи, змова: розбиратися належало з усім.
— З’ясуємо, хто тут верховодив, ким як пішаком рухали, — сказав Роман. — Тільки невинним звідси ніхто не вийде.
Коли змовкли мотори, осів пил і двір спорожнів, Марина вийшла на ґанок. Зовсім стемніло. Над Березівкою сходив місяць, у повітрі змішалися запахи річки й скошеної трави. Із хліва долинало мукання: через біду корів так і не подоїли. Марина витерла обличчя й попрямувала до них. Тварини ні в чому не винні, життя тривало, а звична робота допомагала душі краще за розмови.
Біля хвіртки темніла постать у строкатій шалі. Таїсія не заходила у двір, лише стежила за господинею спокійними чорними очима, ніби перевіряла, чи минула небезпека. Марина підійшла. Деякий час вони стояли мовчки.
— Ти нас врятувала, — нарешті заговорила Марина. — Мене й дочку. Без тебе я прийшла б увечері та розписалася скрізь, де сказали. Йому б повірила. Я ж завжди вірила.
Таїсія похитала головою; тихенько дзенькнули сережки.
— Сама себе ти врятувала. Я шепнула, а далі ти пішла. Страшно було, та пішла, не сховалася, стала. — Вона помовчала. — Навесні я казала тобі: добро зарахується. Ось воно й повернулося. Моїх дітей усі гнали, ти нагодувала. Твою біду всі пропустили, я помітила. Так світом і ходить: добро за добро.
— Але як ти помітила? Звідки дізналася? — пошепки запитала Марина.
Усмішка в Таїсії вийшла не лукава — сумна, мудра.
— Треба жити з розплющеними очима, красуне. Ось і вся ворожба. Торгувала я в райцентрі, бачу: чоловік твій із двома міськими сидить. У руках синя папка. Я її ще навесні біля твоїх воріт бачила, ти тоді води мені принесла. От і подумала: навіщо господарські документи чужими руками пішли? А потім вони квитки брали. Усього два, і жінка біля нього чужа. Зіставила я одне з одним. Не карти тут потрібні, а очі й серце.
Простягнувши руку через хвіртку, вона торкнулася Марини теплими сухими пальцями.
— Побачать циганку — вже чаклунка, відьма. А немає в мене чаклунства. Ви зрячі, та сліпі: проходите повз, а я бачу. Ось уся моя сила.
Марина обхопила її долоню обома руками й розплакалася. За весь страшний день це були перші справжні сльози — тихі, такі, що відпускали.
— Ходімо в дім. Залишайся ночувати, посидимо за чаєм. Дітям твоїм дам і сиру, і хліба, і молока. Не милостиню — як своїм.
Таїсія довго дивилася на неї, потім відмовилася, хитнувши головою.
— Сьогодні не можу, табір чекає. Ще навідаюся, красуне. Ти добре зернятко, добре дерево з тебе виросте. Дочку ростити, бабусю пам’ятай. Відчуваю, вона й звідти за тобою наглядає.
Загорнувшись у шаль, Таїсія ступила в темряву.
— Прощавай. Дякую, що розгледіла в мені людину. Таке ніяким золотом не оплатиш.
Вона пішла, ніби розчинилася в місячній ночі, наче й не було її тут. Марина довго лишалася біля хвіртки, дивилася їй услід. Біль нікуди не подівся, та серед нього вперше за довгий час посвітлішало на душі.
Перейшовши за середину, літо тяглося до серпня. Життя знову йшло своєю чергою — вже без Віктора, без страху й без глухої тріщини в самому серці дому.
Розслідування набирало обертів. Євген, якого Роман намагався впіймати третій рік, цього разу попався міцно. Ледве рознеслася звістка про затримання чорного рієлтора, почали приходити колишні потерпілі. З’явився старий з іншого села: його споїли, залякали й виманили будинок майже за безцінь. Прийшла й удова, яку так само вигнали разом з онуками.
Згодом Роман попросив Марину прийти, щоб дати свідчення. Там, у коридорі біля слідчого, вона й зустрілася з цією вдовою. Жінки заговорилися. Перед Мариною була немолода, тиха жінка з погаслими очима, яку разом з онуками виставили з власного дому. Тепер вона розповідала, як до цього дійшло: співмешканець зазіхнув на те, що йому пообіцяли, і за її спиною продав житло. Залишившись з онуками на вулиці, вона поневірялася чужими кутками. Звернутися по допомогу їй заважав сором; до того ж вона не вірила, що знайдеться хтось, здатний зупинити цих людей. Так і жила після втрати дому, не наважуючись поскаржитися на тих, хто його відібрав. Марина слухала розповідь жінки, з якою її звело слідство у справі Євгена…
