— Нотаріуска приїхала! Будь ласка, заходьте! — Євген схопився й заметушився з догідливою усмішкою. — У нас усе підготовлено. Господиня при здоровому глузді, на все згодна.
Галина Андріївна повільно оглянула кімнату поверх окулярів. Її погляд затримався на Євгенові, Дар’ї, Вікторові, який тупцював біля дверей, потім — на паперах і Марині. Та сиділа бліда, з прямою спиною, зовні спокійна.
— Згодна, кажете? — неголосно запитала нотаріуска. — Це і є ваша лежача хвора? Та, яка не здатна приїхати сама?
Ніхто не відповів одразу. Євген перестав усміхатися: він уже відчув недобре.
— Їй… стало краще.
— Краще, значить.
Як слід надівши окуляри, Галина Андріївна підійшла до столу. Сухі пальці взялися перебирати аркуші.
— Так, продаж будинку. Вартість зазначено… удвічі нижчу за справжню, бачу. Згода продавця. Продавець — Марина, діє за довіреністю. — Вона підвела погляд. — Пред’явіть довіреність, люб’язний.
Євген поспішно витяг із папки аркуш. Нотаріуска піднесла його близько до окулярів, довго вивчала, потім поклала перед собою й ретельно розправила. Говорила вона неголосно, але слова падали, мов каміння.
— Документ підроблений. Печатка схожа на мою, проте вона не моя. Такими бланками ми не користуємося. У посвідчувальному написі помилка, якої справжній нотаріус не припуститься. Я цієї довіреності не посвідчувала. Жодних довіреностей від цієї жінки через мене взагалі не проходило.
Вона повернулася до Марини:
— Відповідайте, будь ласка, щоб усі чули: ви комусь довіряли продаж свого будинку, оформлювали таку довіреність?
— Ні. Жодного разу й нікому, — виразно відповіла Марина.
Галина Андріївна випросталася, перенісши опору на палицю.
— Тоді скажу вам без зайвих слів, громадяни. Тут є підробка й договір продажу будинку з часткою неповнолітньої дитини, передбаченою зобов’язанням за програмою допомоги сім’ям. Дозволу органу опіки серед паперів немає. Це замах на шахрайство в особливо великих розмірах, а також підроблення офіційних документів. Посвідчувати таку угоду я не буду. Про те, що сталося, зобов’язана заявити.
Сите гладеньке обличчя Євгена побагровіло. Чемність зникла; тепер воно стало жорстким, злим — справжнім.
— Стара, не сунься, куди не просять, — прошипів він. — Тобі заплатили? Ні? Тоді мовчи, поки ціла. — Він обернувся до Віктора. — А ти чого став? Пояснюй своїй дружині! Домовлялися не так.
Віктор зблід. Очі бігали від Євгена до Марини, від неї — до грізної нотаріуски. Здавалося, лише тепер до нього дійшло, у що він вскочив і як усе руйнується.
— Марино… Марино, не те ти подумала. Я ж заради нас. Заради сім’ї старався.
— Заради сім’ї? — Марина підвелася. Сліз не було, кричати вона не збиралася; дивилася на нього зі страшною, спокійною ясністю. — Ти забрав документи з дому, замовив фальшиву довіреність. Привів сюди чужих, щоб за половину ціни віддати мій дім, бабусин дім. Власну дочку хотів залишити без даху над головою. Квитків на автобус купив два: собі й їй. — Вона кивнула на Дар’ю. — А Ірі ти де залишив квиток, Вікторе? Де квиток для Іри?
Він розтулив рота, але відповіді не знайшов.
Двері розчахнулися. До світлиці ввійшов кремезний Роман із папкою, у формі; слідом з’явився ще один дільничний. Роман оглянув зблідлих людей, папери на столі, і куточка його рота торкнулася похмура посмішка.
— Здрастуй, Євгене. Зачекався я на тебе. Районом за тобою тягнеться хвіст: в одному селі старого без житла залишив, в іншому — вдову. Завжди в тебе комар носа не підточить, а тут посковзнувся. На сирі посковзнувся, — посміхнувся він і кивнув на Марину. — На добрій жінці й порядній нотаріусці. Буває.
Подальше збереглося в Марининій пам’яті окремими уривками, ніби все відбувалося в тумані. Євген ще намагався кричати, погрожував, а потім спробував шмигнути до дверей. Та біля виходу стояв другий дільничний. На столі лишалися папери, які щойно пропонували підписати Марині. Тепер їх вилучали: підроблену довіреність, договір, а разом із ними синю папку, де лежали справжні документи. Нічого з цього в Євгена не лишилося. Усе вилучене описували при понятих. Однією з них стала Оксана; другою — сусідка, що встигла до будинку. Марина потім пам’ятала і ці папери, і людей біля них, але відновити все, що відбувалося, цілком їй було важко. Євгена відвели.
Щойно запахло кримінальною справою, Дар’я розплакалася.
— Я нічого не знала! Мене саму обдурили, я ні до чого!…
