Надвечір Кам’янка порожевіла в тихому світлі, наповнилася пташиними голосами. Від річки за городами тягнуло прохолодою; у хлівах мукали корови, чекаючи доїння. Для села вечір був звичним. Для Марини — страшним, як останній рубіж.
У нотаріуса домовилися про все. Галина Андріївна мала приїхати своєю машиною точно на годину, призначену чоловіком «хворої» господині. Марина й Оксана з’являться раніше; Марина не ховатиметься, увійде до себе як господиня. Оксана додзвонилася й до дільничного. Кремезний, небагатослівний Роман, вислухавши її, скреготнув зубами.
— Євген? Третій рік його ловлю, а він щоразу вислизає, гадина. Тепер уже не вислизне.
Він збирався під’їхати непомітно, зупинитися біля околиці й увійти, коли все почнеться. Іру поки вирішили залишити в мами Оксани, подалі від біди: дитині не було чого бачити те, що відбуватиметься.
Цією дорогою Марина їздила 1000 разів, але тепер наче опинилася на ній уперше. Усе довкола здавалося незнайомим, тремтіло перед очима, серце калатало часто. Втриматися допомагала Оксана, що сиділа поруч: спокійна, надійна.
У дворі Марина застала чоловіка із сигаретою. У новій сорочці він нервово курив і, побачивши дружину, на мить скривився. Вона повернулася раніше, ніж він розраховував, мала не такий вигляд, як він очікував, та ще й привела незнайому жінку. Але Віктор швидко опанував себе й удав усмішку.
— Мариш, де ж ти пропадала? Я всюди тебе шукаю. Добре, що повернулася, у нас тут важлива справа… — Він скосив очі на Оксану. — Кого це ти привела?
— Сусідку, — відповіла Марина, не зводячи з нього очей. — Щоб по господарству мені допомогла.
Власний рівний голос налякав її. Сім років вона називала цього чоловіка своїм чоловіком, а тепер він стояв перед нею чужий і жалюгідний.
У світлиці вже вмостилися гості. Євген зайняв місце за столом, розклав папери й тримався з господарською вільністю. Дар’я курила в кутку, закинувши ногу на ногу. З того, як її погляд оминав хату, здавалося, вона вибирала, що звідси забрати. Побачивши Марину, Євген підвівся з широкою усмішкою.
— А ось і господиня! Багато про вас чув. Віктор налякав, мовляв, ви нездужаєте, а вигляд маєте бадьорий. Сідайте, будь ласка. Справа в нас невелика, оформляємо субсидію. Підпишете два папірці — й залишимо вас у спокої.
— Субсидію? — Марина сіла навпроти. Вона здивувалася, почувши, як твердо прозвучав її голос. — Яку ще субсидію? Мені про неї нічого не відомо.
— Та ж розповідав я! — заметушився Віктор. — Пільга для садочка, пам’ятаєш? І на дім допомога належиться, сільським сім’ям. Підписуй, Марино, усе гаразд. Я сам перевірив.
Перевірив. Марина взяла верхній аркуш. Рядки розпливалися, літери стрибали, та все ж вона змусила себе розібрати: «Договір купівлі-продажу», «Згода на відчуження». Удень Оксана вже пояснила їй ці страшні слова. З похололими руками Марина поклала аркуш на місце, нічим не виказавши, що прочитала й зрозуміла.
За своїм столом, у бабусиній світлиці, Марина змушувала себе рівно дихати. Навпроти сидів чоловік, який прийшов відібрати в неї дім, а їй доводилося вдавати, ніби вона нічого не розуміє. З усього, що сталося за цей день, страшнішого за це для неї не було нічого. Усередині все тремтіло. Хотілося схопитися, закричати, вчепитися в гладенького Євгена, викинути його за двері власного дому. Та слідом за цим бажанням згадувалася настанова Галини Андріївни: «Не злякай». Не можна було завадити їм викласти все, що вони принесли. Нотаріуска веліла дати їм самим викрити себе, до того ж при свідках. Тому Марина залишалася за столом. Сховавши руки під ним, вона так міцно стиснула кулаки, що нігті вп’ялися в долоні. Обличчя при цьому мало лишатися спокійним, лише трохи розгубленим: перед Євгеном сиділа проста сільська жінка, яка не тямить у паперах. Цю розгубленість Марина й намагалася втримати, не даючи вирватися ані крику, ані бажанню прогнати непроханого гостя.
Євген квапився: треба було закінчити, перш ніж тиха, покірна господиня отямиться. Посуваючи наступні аркуші, він заговорив улесливо, але швидко:
— Ще тут підпис потрібен, господинько, і ось тут. Дрібний шрифт пропускайте, там сама юридична нудьга. Де позначки — там і розпишіться. Беріть ручку. Вікторе, чого застиг? Покажи дружині, допоможи.
З ручкою в руці Віктор уже рушив до столу, коли у двір заїхав автомобіль. Грюкнули дверцята. Сходинками, спираючись на палицю, піднялася маленька сувора жінка в темному жакеті. Папку Галина Андріївна тримала під пахвою…
