За ним тягнувся каламутний слід по різних районах. Пів області об’їздив, скуповуючи за безцінь будинки в пропитих, самотніх, довірливих людей. Потім одним погрожував, іншим заважав судитися, затягуючи справу, з третіми розплачувався копійками. Сам щоразу виходив сухим із води.
Євген не кидався на здобич відразу. Він вистежував її, як мисливець дичину: приїздив начебто у справах, влаштовувався в пивній чи чайній, слухав. За кухлем чоловіки самі розповідали, у кого добротний будинок, у кого дружина багатіє, де в родині негаразди. Він запам’ятовував і прикидав.
Схема була відпрацьована роками. Спершу ласий шматок землі — краще біля лісу, річки, води, щоб потім утридорога віддати під котеджі чи базу відпочинку. При ньому потрібна була слабка людина: чоловік-п’яниця, співмешканець, зять, любитель легкої наживи. Далі йшли частування, обіцяна частка, фальшиві папери, підставний або слухняний нотаріус. Обманута чи залякана господиня втрачала дім за пів ціни, різницю Євген забирав собі.
Розуму й навіть своєрідного таланту йому вистачало, тільки служили вони злу. Він знаходив слабку жилку й натискав: п’яниці обіцяв дармову випивку, заздрісникові — життя багатше за сусідське, скривдженому — помсту людям, які його принижували. Незадоволеному й обтяженому родиною Вікторові були потрібні гроші та свобода. Євген рідко помилявся. Сам собі повторював: «Людину продати легше, ніж будинок. Треба лише ціну підібрати».
Кам’янську сироварню він примітив давно. Міцний будинок біля самої Березівки, простора ділянка, гарний краєвид — забудовник добре заплатить. Розвідав про молоду господиню, про спадщину й про чоловіка, якому все не до вподоби. У пивній райцентру підійшов до Віктора начебто випадково. Заговорилися, випили; за однією чаркою пішла друга.
— Ти в неї в прислугах, чи що? — співчував Євген. — Вона господиня, а тобі нічого. Продамо, поділимо порівну. Поїдеш до міста, поживеш по-людському, з молодою, веселою.
Дарину він теж підставив — для надійності. Віктор клюнув. Навіть надто легко.
У 30 років йому хотілося легкого життя й грошей без праці. Набридли сир, молоко, корови, вічно зайнята дружина. Про те, що будинок належить Марині, Іра — його донька, а разом прожито сім років, він уже не думав.
— Оформимо чисто, комар носа не підточить, — нашіптував Євген. — Ти тільки папери забери, а ввечері дружину посади підписувати. Скажеш, субсидію дають, довідка потрібна, що завгодно. Підпише не дивлячись. Баби в документах нічого не тямлять.
Тепер Євген сьорбнув пива й запитав:
— Ну, документи при тобі?
Віктор поплескав по сумці й кивнув.
— Усе приніс. Витяг, свідоцтво, це дурне зобов’язання, свідоцтво дівчинки. Що велів, те й узяв.
— Ото й молодець. — Євген недобре всміхнувся. — Увечері нотаріус буде. Стара — своя в дошку.
Він брехав. Від учора думка про Галину Андріївну сиділа скалкою: аж надто спокійно трималася, аж надто легко погодилася. Але відступати було запізно.
— Дружину посадиш за стіл, поясниш: на пільгу подаємо, потрібна згода на субсидію. Вона підпише. А потім вечірнім автобусом до міста. Там отримаєш гроші, як домовлялися. Що далі з будинком — моя турбота.
Дарина загасила сигарету.
— А донька його куди дінеться? — ліниво запитала вона.
Віктор відвів погляд.
— З матір’ю буде. Маришка міцна, не пропаде. Виживе.
— Де виживе? — усміхнулася Дарина. — На вулиці? Будинок же ти продаєш.
— Заткнися, — буркнув він.
У голосі майнуло щось, схоже чи то на сором, чи то на злість. Віктор відігнав це. Від легких грошей надто солодко пахло, надто принадним видавалося міське життя.
Зі столу він забрав дві синюваті папірці — автобусні квитки — і сховав до кишені сорочки. Собі й Дарині. Місця для доньки в цих квитках не було.
Про два квитки знала ще й Таїсія — Вікторові це й на думку не спадало. Стара циганка торгувала дріб’язком у затінку біля автостанції й, як усе життя, спостерігала за перехожими. Із кафе їй запам’яталися троє: Віктор, двоє міських і синя папка, яку він діставав. Цю папку вона вже бачила навесні біля воріт Марини, коли господиня виносила їй води.
Обличчя, папка, два квитки, неспокій молодого дурня — усе складалося в біду, що підбиралася під дах будинку в Кам’янці. Там жила жінка, яка не погребувала циганськими дітьми: дала їм сиру й половину паляниці. Таїсія не звикла залишатися в боргу. Передавши лоток онучці, вона вирушила до Кам’янки пішки, через усе село, під пекучим сонцем. Треба було зустріти добру господиню на дорозі, до її повернення додому. Чаклунства тут не було: Таїсія помічала те, повз що інші проходили. Цим і вичерпувалася її магія…
