— У мене такого запису немає. Я довіреність від вашого імені не посвідчувала. Можливо, зверталися до іншого нотаріуса, але навряд чи: тут усе на виду, до мене б дійшло. Другий варіант — фальшивка від початку до кінця, разом із печаткою.
Вона помовчала.
— Тепер розповім про вчорашнього відвідувача. Назвався вашим чоловіком. Віктора його звати? Високий, світловолосий, ґречний, приємний на вигляд. Прийшов не сам: із чоловіком, видно одразу — міським, і молодою жінкою. Просили приїхати сьогодні ввечері до Кам’янки. Мовляв, дружина лежача, хворіє, сама дістатися не може, а згоду на угоду й ще деякі папери потрібно оформити терміново.
Марина сиділа ні жива ні мертва.
— Я… лежача? Хвора?
— Саме так мені пояснили. Але дещо не зійшлося, люба. — Нотаріус повернула окуляри на місце; погляд за скельцями став жорстким. — Я надто стара, щоб мене так легко провести. За 30 років роботи навчилася помічати, звідки тхне гниллю. Насамперед поспіх: у нечистій справі завжди кваплять. Потім цей Євген — надто вже солодко, надто лагідно вмовляв. Та й пам’ять іще служить. Приходила до мене роки три тому молода жінка з Кам’янки, світленька. Оформлювала зобов’язання: отримала допомогу на дитину, мала виділити дітям частки. Мариночка. Це ж ви?
— Я, — прошепотіла Марина.
Нотаріус задоволено кивнула.
— Як учора почула адресу, так вас і згадала. Думаю: у жінки дитина, дім, невиконане зобов’язання, а її вже під угоду підводять — лежачу, на все згодну. Або не розуміє, що робить, або її дурять. Навпростець відмовлятися я не стала, ні до чого насторожувати. Сказала, щоб готували документи, увечері буду. Вирішила сама подивитися, що там за хвора дружина й чи згодна вона. Якщо побачу щось недобре, ні за що не посвідчу, хоч ріжте.
— Галино Андріївно, ви золота людина! — видихнула Оксана. — Адже ви її врятували, самі не знаєте від чого.
— Поки що рано дякувати. Мене не провели — ото й по всьому. А рятувати ще вам, молодим.
Вона поклала сухі руки на стіл.
— Є в мене думка. Увечері вони мене чекають. Розраховують, що дружина покірно підпише підсунуте, хвора, на все згодна. Я приїду. Тільки чому б мені не приїхати з вами?
Марина підвела очі.
— Мені теж?
— Повернетеся в призначену годину господинею власного дому. Здорова, на ногах, усе розумієте. Без переховувань і втечі. А вони нехай при мені, при свідках, при дільничному покажуть довіреність і спробують продати ваш дім. Розберемося, що за документи принесли. Заодно з’ясуємо, хто в нас лежачий.
— Дільничний! — ахнула Оксана. — Авжеж, Роман. Знаю його, правильний чоловік. Лише поклич — за таку справу обома руками вхопиться. На Євгена він давно зуб має. Чула, той і по інших районах наслідив.
— Зачекайте… — Марина замотала головою. — Там же Віктор. І ці люди. Як мені туди йти? Страшно мені.
Поверх окулярів Галина Андріївна подивилася суворо, але з несподіваним теплом.
— Боїшся — і правильно. Не боїться тільки дурень. Але якщо втечеш сьогодні, завтра повернешся на згарище. Вони обійдуть, підроблять, дотиснуть — спосіб знайдуть. Поки в них нічого не вийшло, продаж призупинений і довіреність іще не пущена в хід. Ось зараз і треба стати на захист свого дому — при законі, при свідках. Якщо ти це зробиш, щезнуть вони, а не ти. Розумієш? Від біди тікатимеш — вона слідом. Станеш перед нею на весь зріст — відступить. Мене життя цього навчило.
Марина подумала про Валентину Григорівну: залишившись без чоловіка, бабуся сама підняла доньку й онуку, вела господарство й ні перед ким не гнулася. Вона вчила: «Поки тримаєшся за землю, без хліба не залишишся. А от від людини й обману можна дочекатися». Усе бабуся розуміла, усе передбачала.
— Гаразд. Повернуся, — сказала Марина вже зміцнілим голосом. — Дім їм не віддам. І доньку на вулиці не залишу. Кажіть, що мені робити.
Поки вони радилися в нотаріуса, на іншому кінці райцентру тривав суботній день. У літньому кафе біля автостанції, під запиленим парасолем, за столиком сиділи троє. Віктор крутив телефон, позираючи на дорогу. Нова сорочка, гладко виголене обличчя, запах одеколону — він був при повному параді.
Поряд курила тонку сигарету Дарина. Молода, з фарбованим волоссям і довгими нігтями, у короткій сукні, вона нудьгуючи оглядала кафе. Навпроти відкинувся на спинку стільця Євген, чоловік років п’ятдесяти. Гладке сите обличчя, чіпкі очиці; костюм, годинник, барсетка, улесливий голос. Із тих, кого називають ділками-вирішувачами…
