Ірі сказали, що скоро повернуться, й залишили її з Оксанчиною матір’ю. До райцентру жінки вирушили старенькою Оксанчиною машиною. Марина мовчала, дивлячись у вікно: повз бігли поля, змінювалися перелісками, а далеко за Березівкою виднілися сині пагорби. Усе було рідним, давно знайомим, належало тому життю, яке вона вважала міцним. Тепер це звичне життя виявилося крихким. Достатньо комусь підробити папір, а близькій людині лагідно обманути її — і можна втратити все. Марина й далі дивилася на поля й далекі пагорби, не кажучи ні слова.
Оксана не заважала їй мовчати. Зосереджено вела машину, зрідка поглядаючи на зблідлу супутницю. Лише коли попереду з’явилися околиці райцентру, заговорила:
— Послухай мене: не смій себе винити. Я ж знаю, які думки в тебе зараз. Називаєш себе дурепою, сліпою, картайся, що все проґавила. Тільки дурість тут ні до чого, Маришко. Ти вірила власному чоловікові. Між дружиною й чоловіком так і має бути: кому ще вірити, як не одне одному? Не ти винна, що довіряла. Винен він — за те, що розтоптав твою довіру. Запам’ятай це й перестань себе гризти. Нам зараз треба тверезо міркувати, розуміти, що робити далі. А якщо будеш себе мучити й плакати, ясної голови не лишиться.
Марина кивнула, ковтнувши клубок у горлі. Оксана сказала все простими словами, та вони лягли їй на душу. Після цих слів їй уперше за весь день стало трохи легше, і дихати вона могла вільніше.
У райцентрі їх зустріли курна спека й автомобільні гудки. Довкола точилася звичайна суботня метушня. У центрі послуг, куди приїхали жінки, навпаки, було порожньо: у суботу відвідувачі майже не приходили. Оксана провела Марину всередину через службовий вхід. Дійшовши до свого робочого столу, посадила її поруч і взялася до перевірки.
Під стукіт клавіш на екрані змінювалися незрозумілі рядки. Марина вчепилася пальцями в коліна й стежила за ними.
— Будинок… ділянка… Власниця ти, — тихо промовляла Оксана. — Тут усе правильно. Іпотеку погасили, обтяжень немає. Ану ж бо…
Вона перестала друкувати. Поки вчитувалася, обличчя її посіріло.
— Маришко, три дні тому надійшла заява. Реєструють продаж твого будинку. Продавчинею вказана ти, покупець — Євген, чоловік з області. Прізвища вголос читати не буду. Подивися, скільки дають за будинок. — Палець Оксани зупинився біля ціни. — Половину ринкової вартості. Але реєстрацію призупинили. Поки не знаю, через що, і добре, що призупинили. Ще додали довіреність: нібито ти дозволила продати будинок від свого імені.
— Яку ще довіреність? — Марина підвелася зі стільця. — Я нікому такого дозволу не давала! Узагалі нічого не підписувала!
— Отже, підпис підробили, — тихо озвалася Оксана. — Тут він є, а ти його не ставила. Це вже кримінальна справа, Мариш: документи підроблені, продати намагаються обманом. Добре, що реєстрацію призупинили. Мабуть, реєстратор щось помітив. Можливо, саме зобов’язання: дитячі частки не виділені, згоди органів опіки немає. Закон поки втримав, але так вони не відчепляться. Уже довіреність подали, покупець чекає. Отже, вигадали, як обійти перешкоду. І, схоже, збираються сьогодні.
Марина згадала попередження циганки: до чоловіка не повертатися. І два квитки на вечірній автобус. Усе вказувало на сьогоднішній день. У неї вдома, під її дахом, щось готували.
— Їдемо до нотаріуса. — Оксана схопилася. — Таке без нотаріуса не провернути. Якщо Галина Андріївна… Ні, вона в цьому брати участі не стане, найчесніша жінка. Але знати мусить. Поїхали.
Контора містилася на головній вулиці, у старому двоповерховому будинку. Галина Андріївна працювала в райцентрі понад 30 років, знала всіх, пам’ятала кожну угоду. Репутацію мала тверду, як кремінь: казали, ні купити її, ні залякати нікому не вдавалося.
Хоча по суботах прийому не було, вона погодилася їх вислухати. Спершу говорила Оксана, з якою нотаріус давно була знайома по роботі, потім Марина. Сухорлява сива жінка в строгому жакеті уважно дивилася крізь товсте скло окулярів. Тонкі губи були стиснуті; вона не перебивала, проте дедалі більше хмурніла.
— Отже, для продажу надали вашу довіреність. А ви нікому її не давали?
— Клянуся, ні. Лише тепер про неї дізналася.
Галина Андріївна встала й підійшла до шафи. Дістала звідти товсту книгу — реєстр, у якому можна було перевірити запис про довіреність. Горнувши її, вона водила сухим пальцем по рядках. Потім зняла окуляри й потерла перенісся…
